Те, що вона відчувала зараз здавалось ейфорією, або оргазмом. В будь-якому разі вона не була знайома з цими фізіологічними явищами. Отже, процес визначення був важкою задачею та, мабуть, непотрібною. Головне, вона розуміла, що хоче написати вірш. Найкращий. Вона дихала повільно та спокійно. Найспокійніший момент в її житті?
«Я побачу тебе в своїх снах,
Ти мене в своїх вже ніколи»
Вона посміхнулася. Геніально. Подивилася у вікно. Завжди заглядала у нього – шукала натхнення. Його ніколи не було. Але сьогодні… Сьогодні її найкращий день? Вона почала водити кульковою ручкою у повітрі, писати на ньому якісь слова, щось шепотіла. Помітила 6 краплинок крові на зап'ясті. Саме туди він її цілував. Найкраще місце на її тілі?
«Ми на різних тепер полюсах,
У світах, у галактиках нових»
Вона завжди ненавиділа поезію. Мистецтво – далека неосяжна галактика, та скоріше неправдива. Але не тепер. Тепер вона все розуміла. Тепер вона сама була тією галактикою.
«Я згадаю тебе крадькома,
Завуалюю думки сріблясті»
Вона ніколи не куштувала чужої крові, тільки свою. Згадала як колись кровоточили ясна, як постійно зализувала свої рани. Хоча, ні! Ще була кров Ісуса, але з плоттю. Занадто солодка. Витягнувши теплі кінцівки почала оглядати себе. Вона була гола та волога. Немовля. Почервоніла шкіра, яку 6 хвилин тому вона достобіса терла мочалкою з дешевим полуничним гелем для душу, тепер лисніла спокоєм. Сонце з вікна загравало з її пухким тілом, а задню частину кімнати ігнорувало. Там було темно. Там було минуле. Вона жадібно облизала червоні плямки, але смаку не відчула. Подивилась на лист паперу з недописаним віршем. Її найкращий вірш?
А ти будеш чекати де тьма,
На нечуйну мене, на щастя»
Випрямила спину. Потягнулась, навіть вийшло позіхнути. Неймовірно приємне відчуття. Ще раз позіхнула. Втомилась. На животі залишились лінії від складок. Кров! Побачила кухонний ніж на іншому краю стола. Весь закривавлений він, ніби ображений, що його забули помити, ховався на видному місці. Вона спокійно та акуратно підняла його, повільно підносячи лезо до рота. Максимально висунула зернистий язик. Холодне лезо, холодна кров. Те що треба? Повільно вона почала опускати ніж, збираючи усю кров на язику. Смаку не було. Вона його не відчувала. Трохи поплямкала. Відволікли наступні два рядки. Швидко записала.
«Неможливо змінити дух,
не спаплюживши власні бажання»
Неймовірно правдиво. Особливо для неї. Ще одна спроба? Так! Інша сторона леза також мала густу кров. Тут вона вже діяла швидше. Гостре край ножа, яким зазвичай різала хліб, апатично розпанахав їй язика. Вона йойкнула від болю. Кров хлинула з рота. Омила губи, попрямувала до шиї та маленьких грудей. Вона посміхнулась. Біль її розсмішив. Через жовті зуби цідила рум’яна рідина. Вона відчувала її смак, точніше енергію, яка іскрилася новим життям. То була її кров, її життя. Спокійне життя, без нього.
«Але світу потрібен рух,
А не це дурнувате кохання»
Нікому непотрібне кохання! Вона виплюнула частинку язика на стіл. Намалювала нею серце під віршем. Вийшло неймовірно. В неї талант. Тепер вона в цьому впевнена, тепер ніхто не скаже зворотне. Збіса солодке позіхання підсилило її спокій. Витерла, хоча більш розмазала кров передпліччям в дві сторони. Витерла вологе чоло, там також з’явились кров’яні відбитки. Тепер багряний малюнок нагадував хрест на її тілі. В її душі його більше не було. Перечитала вірш. Її найкращий вірш? Так! Безперечно! Задоволено підійшла до вікна. Рухи були настільки плавними… Зробила пірует та нарешті усвідомила – потрібен міцний сон. Треба було прямувати в свою кімнату, але… Дорога туди йшла через не залиту сонцем частину кімнати. Яка різниця? Вона взяла ніж та сміливо попрямувала туди, де чекав на неї Морфей. Крок за кроком кімната становилась ближче. Вступила в щось в’язке. Кров! Вже холодна. Вона подивилась ліворуч. Почала рахувати. Один! Два! Три! Чотири! П’ять! Папірець із віршем вхопила пухкими губами. Стиснула ніж обома руками та піднесла над головою. Абсолютно спокійно, але з божевільною силою вдарила кухонним ножем по бездиханному тілу вшосте. Останній раз? Звук устромляння леза в задубілого небіжчика спровокував позіхання. Тепер все? Пішла далі. Морфей? Так! А хто це? Вирішила подарувати йому вірш. Її найкращий вірш.
Коментарі 6