Спалах страху. Нежаданий. Нежданий. Стрімкий.
Пробудження.
І сіра півтемрява ковдри перед очима.
Він відразу зрозумів, що Він тут – один.
Його залишили, забули, але Він не пам’ятав, із ким Він сюди прийшов.
То була не його квартира, або його власна – важко було згадати.
А тревога збуджувала.
Розгублений. Він підловив себе на думці: «Неправда, ніби люди чують биття свого серця, коли вони налякані». Бо Він злякався і не чув, і взагалі не відчував цей нещасний орган.
Тіло втомилось від задовгих снів, або, навпаки, від безсонних днів.
А тревога зростала наче ерекція зайвого розуму.
Не знімаючи хибний захист легкої ковдри з обличчя, Він перебирав останні спогади. Літній день. Громади білих хмар. Озерні катери. Набережна. Дівчина.
Дівчина стояла на пристані, одягнена у блакитну кошулю та штанці кольору кави з молоком. Рукави сорочки були закочені вище ліктів, підкреслюючи красу її рук.
А вітер грався з її темно-каштановим довгим волоссям, яке сяяло рудим на сонці.
Дівчина посміхалась, щиро та красиво.
Її усміхнені карі очі бажали охопити весь світ.
Така красива.
Зараз йому хотілося б її з’їсти, чи хоча б укусити. Хоч би разочок.
І він намагався згадати ім’я красулі, але не міг, або наче ніколи не знав.
« – Я – Миха. Михайло Швець, Михайло Швець, Михайло Швець» – повторював він крізь важкий хаос думок.
Хотів сказати, але не вимовив.
Так бувало тільки уві сні.
Мабуть, сон.
Однак, що ж тоді було реальним – де він загубився?
Пригнічений, наляканий, він задрімав.
Упав у безмір забуття.
Він лежав, не розуміючи хід часу. Однак, у якийсь момент, відчув присутність.
Почув голоси – недобрі, незрозумілі.
Миха прислухався.
– Тиждень тому була… таке відчуття… наче хтось дихає… важко дихає… І бурмоче… Просто, захотілось втекти…
– Якби тут хтось ховався – я би його убила, – казала інша. – Я так утомилася.
Дві жінки. Подруги чи сестри, або мати і донька.
Вони не звертали на нього жодної уваги. Не бачили його.
Або вони були примарами, занадто живими і не схожими на сон.
Миха замружився.
Він знову, у думках, побачив дівчину у блакитній сорочці: тепер вона не посміхалася.
« – Обе…» – дивлячись на нього, вона розгубилась.
Знову забуття.
– На стіні написано… – театрально почала одна з тих відьом, примара. – «Дев’ять дев’ять дев’ять»… Нижче… «Тому що дев’ять дев’ять дев’ять – це завжди шість шість шість»… Ще нижче… «АнтиПі. Срібний-Перетин-Життя».
Сонний параліч. Так невчасно.
Миха не міг поворухнутись. Тепер він лежав на спині, але ноги були зігнуті в колінах – застигли в тій позі.
« – Обе-е…» – голос дівчини зі спогадів пройшов крізь його сон-несон.
« – Що таке обе?» – намагався сказати.
Знову не зміг.
Заснув.
Чи один сон змінився іншим.
Взгііік-інх. Складна драбина втаранила підлогу.
– Скільки тут мішків з речами! І старі дивани! – голос чоловіка, ще одна примара. – «Мукання», «зітхання» – повітря виходить.
– Я чула рухи, – сказала молодша жінка.
– Може, миші? – спитала інша.
Вони робили вигляд, що Михи не існує. Чи так гралися з ним.
Доки він про це думав, почав засинати.
« – Обе-ер-е-ежно!» – казала дівчина зі спогадів.
І він заснув.
Йому здавалось, наче він перетворився на цілий всесвіт, пустий та мертвий, обмежений границями поганого тіла.
Зовні лежав зовсім інший світ.
– Навіщо ти без мене приходила?
– Вимірювала коридор, – відповіла молодша. – І таке… Видіння… Крізь стіни бачу: людина, мертва чи хвора, почала підійматися з мішків… там… біля дивану… Я зайшла… Зрозуміла, що там коліно під тканиною… Підійшла, стала розгрібати все, і ось…
– Мумія?
– Його рот… кров тут… бачиш, у роті?
– Викликаю поліцію, – почала старша.
– Яка «поліція»? Ви прогавили – півроку, чи скільки, воно тут лежало… – сказав робочий-ремонтник. – Хочете, щоби вони вас звинуватили у чомусь?
– Взагалі-то, казали, що хазяїн, божевільний, крав тіла жертв нещасних випадків, – помітила молодша жінка. – То не якісь «убивства».
– Треба віднести цього до вісімнадцятої школи… Праве крило… Там багато покинутих приміщень… А в мене – всі ключі. Бо я для них там-сям ремонтую, – робочий продовжив. – Він там багато років пролежить… – посміхнувся й додав. – Навряд він звідти вилізе…
– Мені ситуація максимально не подобається, – нервувалася молодша. – Таке відчуття, що він, мертвий, іноді хоче щось сказати і не може… Господар – хворий покидьок… Я не знаю, як тепер дивитися покупцям в очі…
– А скільки тут кг? – спитала старша.
– Думаю, десь вісімдесят, – відповів робочий. – Втрьох і віднесем.
– Віднесемо, – погодилась друга. – До школи…