Тимофій, перекособочившись, заледве ніс важку сумку. Всередині була чергова передачка голодному студенту: закрутки, канапки, голубці та ще кілька страв від дбайливої матері.
Цінність такої ноші виправдовувала її важкість, проте дорога однаково видавалась складнішою, аніж сходження Ісуса на Голгофу. Футболка неприємно прилипла до спини, а рука була готова відпасти, неначе у бракованої фігурки Лего.
Особливо важким шлях з вокзалу до гуртожитку став після першого курсу. Десь під час літніх канікул повигулькувало безліч новобудов, кожна з власною територією, прихованою за огорожами або навіть камʼяними стінами. Тимофій сумнівався, чи існує достатньо нових людей, щоб купити стільки нових квартир.
Усі ці житлові комплекси загарбали собі дрібні провулки та собачі доріжки, які студенти використовували, щоб добратись до гуртожитку навпростець. Дорога стала ледь не втричі довшою.
Тимофій зупинився перепочити. Як раптом стомлений погляд зачепився за дещо незвичне. Ворота одного з житлових комплексів були відчинені. Якби ще й вдалося вийти з іншого боку, хлопець міг би дістатися до гуртожитку куди швидше.
Тимофій вирішив ризикнути, та таки спробувати скоротити через територію ЖК. Подвірʼя за червоними воротами зустріло хлопця незвичною тишею. Масивні будинки непорушно стояли, не подаючи жодних ознак життя. Мабуть ще не надто багато людей встигло оселитись тут.
Тимофій проскочив у вузьку арку поміж будинків та повернув праворуч. Винирнувши з-під тіні багатоповерхівок, хлопець очікував побачити огорожу, пройшовши крізь яку, він би опинився на знайомій дорозі. Проте наткнувся поглядом лише на невелике внутрішнє подвірʼя, зусібіч оточене ідентичними багатоповерхівками. Мабуть памʼять підвела Тимофія, адже у спогадах доріжка, яка колись була на місці цього житлового комплексу видавалась куди коротшою.
Зсередини будинки виглядали не такими красивими, як ззовні. Фасади ще не були покриті штукатуркою, а замість модних металопластикових вікон зяяли чорні отвори, з яких, здавалось, спостерігали тисячі невидимих очей.
Обігнувши внутрішній дворик, Тимофій увійшов у арку, тотожну до тієї, якою користувався кілька секунд тому. Прохід вивів хлопця у черговий внутрішній дворик. “Якась херня” закралось у голову. Цей житловий комплекс явно не міг бути таким товстим. Мабуть Тимофій якимось чином звернув кудись углиб лісу з новобудов. Не на жарт роздратований, хлопець пройшов через ще одну арку, проте вкотре опинився у внутрішньому дворику. Картаючи себе за вибір зайти на територію житлового комплексу та відчуваючи закипаючу лють через нездатність знайти вихід, Тимофій рушив назад. Арка, дворик, арка, дворик, арка. Всередині останнього проходу Тимофій на мить спинився. Він готовий був заприсягтись, що коли заходив у перший прохід, то повертав праворуч. Зараз, на зворотному шляху, він теж бачив лише поворот праворуч. Мабуть перевтома.
Напад переляку змусив Тимофія впустити сумку, коли він вийшов з переходу. Замість брами, попереду була лише уже знайома картина: черговий внутрішній двір, оточений будинками. Єдиним поясненням був некоректно обраний поворот.
– Агов! Хтось мене чує?!!
Крик Тимофія швидко проковтнула навколишня тиша. Ще трішки погукавши, та не отримавши жодної відповіді, хлопець опустився на землю. Перепочивши, Тимофій рушив назад, у пошуках клятого виходу. Не міг же цей житловий комплекс бути безкінечним. Рано чи пізно хлопець точно мав наткнутись на огорожу. Тимофій вирішив, що рух у одну сторону буде найпевнішим способом дійти до паркану, тому саме так і зробив. Кількагодинне блукання, однак, не дало результатів. Хлопець щоразу опинявся у черговому дворику поміж будинків, навіть не будучи певним, чи він тут ще не був. Постійне галасування теж не допомогло надибати бодай на одну живу душу. Знесилений та наляканий, хлопець примостився на лавочку у одному з двориків. Перекусивши бутербродами з сумки, Тимофій вирішив спробувати знайти вихід по-іншому.
Залишивши сумку, хлопець проліз у одне з незасклених вікон та рушив сходами вверх. Він хотів побачити де закінчується житловий комплекс згори. Тимофій підіймався швидко, сходи, однак, ніяк не закінчувались. Зазираючи у шпарину між поверхами, хлопець щоразу губився поглядом поміж східців, проте так і не бачив їхнього краю. Попри це, Тимофій продовжував вперто підійматись. У якусь мить він вирішив визирнути з вікна, щоб зрозуміти як високо знаходиться. Сльози відчаю покотились щоками хлопця, коли він висунув голову на вулицю. Тимофію було уже не видно внутрішнього дворику, проте і зверху, будинок, який, здавалось, підпирав небо, не мав краю. Хлопець плакав і плакав, все ще сподіваючись, що це – лише паршивий сон, геть не усвідомлюючи, що вже досить давно перебував у череві Мінотавра.