Я заходжу усередину: пахне пліснявою, теплим вологим деревом, прілим сухим листям на вилинялому килимі. Цокотять, скрегочуть нічні тварюки, швендяючи по закутках, що провалилися у непроглядну пітьму. Примружуюся, щоби звикнути до темряви, нашорошую вуха, аби вчути твої кроки. Я не кличу тебе — я знаю — ти тут. Ти тут — усе. Ти — мій Будинок, мій Прихисток, мій Коханець. Підіймаюся по скрипучих східцях, гладжу долонею зашкарублі поручні: мертва плоть дерева, погризена Часом, викликає млосну візію твоєї м'якої шкіри під моїми пальцями — духм'яно-алебастрової, мертвотно-прохолодної, як рятівна прохолода літньої ночі, коли тобі вісім і ти потопаєш у ароматі жасмину, ховаючись від батька.
Моя сукня тягнеться по сходах, світиться в пітьмі білизною кістки.
На другому поверсі — щедро розсіяне місячне сяйво, стривожене гойдливими тінями ялин – кошлатих велетів, в чорноті чиїх верхівок загубилося гіпнотично-синє небо. Я знайду тебе тут — у Кімнаті Без Стін з давно нерухомим кріслом-качалкою, яке за десятки літ вгнилося в дощату підлогу, ставши зотлілим монолітом — брунатно-коричневе, саме-самісіньке на фоні багаторукого лісу, і, ти — стрункий, вродливий, разюче досконалий серед усієї цієї напівзруйнованої древності, у розкішному, важкому халаті-кімоно, немовби вишитому сріблистим мерехтінням місяця. Ти легенько усміхаєшся, пояс одежі гостинно розпущений, припрошуючи до пестощів, у вусі виблискує сережка, заплутавшись в темних кучерях, що сягають плечей. Твої очі, мій Притулок, світяться, ніби котячі, смарагдові як твоє кімоно, як огорнена росою хвоя у щедрих вранішніх променях, як дорогоцінне муранське скло у руках закоханої в колір мисткині.
— Він говорив мені "закрий рота" і боляче штовхав у груди. — хрипко шепочу тобі у вухо, вставши навшпиньки, відгорнувши з твого плеча густе волосся мідного відтінку горіхового варення, що блищить півпрозорою глазурʼю на скибці хліба у вечірньому затишку бабусиноі кухні.
О, боги, який ти пахучий. Пахнеш озоном, пахнеш солодкавою давністю і пряністю дубових дощок. Мої пальці викресають іскри, торкаючись твого плеча — здається, ось-ось і загориться твоя клята одежа, яка зводить мене з розуму, струменіючи по твоєму гнучкому тілу, безсоромно відстовбурчена на найзаповітнішому — мої долоні тягнуться пестити скамʼянілу пульсуючу довжину. На твоїх скульптурних безкровних вустах стигне усмішка — розуміюча та зловісна водночас: ти не вимовиш ані слова — за тебе скажуть колоси-ялини, які дозволять раптовому сердитому вітру прорватися крізь гілля і металічно-солодким холодом розцілувати наші обличчя, гнівно висловитися здушеним свистом у вухах, стрімко залопотіти одежею, немовби намагаючись її зірвати, щоби наші тіла пошвидше сплелися одне з одним і мій біль вгамувався.
Серед кімнати тхне мій подарунок, збесчестивши застиглу красу навколо, моє жертовне «кохаю», кинуте тобі під ноги — тіло мого чоловіка: обручка заледве вгадується, поблискуючи на скоцюрбленому розпухлому пальці, сюркочуть-копошаться личинки.
Пора кохатися.