Життя вже не грало в дівочих очах, тільки ранкове небо відбивалося, немов на поверхні ставку. Пурпурові намистини крові на стеблах та листі можна було сплутати з росою. Світало повільно.
Дерева вмивалися туманом, що сивиною спускався на вищирені зуби гірських схилів. Жодної зірки не розгледіти. Тільки надламаний краєчок місяця виднівся серед грізної сірості небосхилу. Голод став сильніше. Далеке вовче завивання пульсувало у скронях, ніби металевий спів церковної дзвіниці. Вітер тріпав неслухняне гілля кущів. Од його подиху оголилася біла кістка повні.
Він озирнувся на хрускіт, зачепився краєм зору за силует, тінь руху. Заглух від скреготу власної щелепи та лютого гарчання, не зреагував на переляканий дівочий крик. А далі вже не бачив й не чув нічого.
— Чого ти такий хмурний, Стефко? — м’яко питалася дівчина, уважно спостерігаючи, як він набиває кобилі підкову, — Навіть не глянеш на мене?
Краще б й не глянув. Вуглики темних Стефанових очей приваблювали, тягли до себе, наче чортова безодня. Але витримати цей погляд було неможливо. Вона навіть не намагалася.
— Не заважай, Палагно, — прошипів хлопець, возячись з копитом.
— А на вечорницях тебе дочекаюся? — її голос вже не дрижав. Майже.
Це питання залишилося без відповіді. Стефко перевірив, чи добре забив останній цвяшок, після мовчки подався до сіней. Треба було ще загнати додому вівці.
— Знову до Ляни своєї підеш, — пробурмотіла юнка, проводжаючи його сумною усмішкою, — Най би її бісяки взяли, най би скисла та пропала, най… — гнів та отрута сочилися з Палагнових слів, які загубилися в скрипінні коліс брички, що проїхала повз.
Вечір здавався погожим. Небо червоніло в останніх променях дня, що втікав крізь пальці. Замурзаний чолов’яга затягував під шинком тужливу пісню. Співав гарно. Молодь збиралася невеличкими групками й весело гомоніла. Ні Ляни, ні Стефка, ні Палагни серед них не було.
Сутінки горнули до себе все тепло, яке лишилося. Стефан ненавидів ті освітлені повним місяцем ночі, що тривали немов цілу вічність. Він йшов вглиб лісу, якомога далі від людей, не бажаючи нікому зашкодити. Тільки не знав, не міг знати – Палагна пішла за ним теж.
Серце калатало шалено. М’язи напружилися до тріску. Кришталеве сяйво вже торкнулося шкіри, збурюючи звірине єство. Останнє, що побачив Стефан, перш ніж розум поглинуло кровожерливе безумство – викривлене невимовним жахом обличчя Палагни. А потім був смак заліза на вустах, тепла ріка багрянцю, що стікала волохатою мордою, шматки солодкої плоті, які не могли втамувати голод.
Ляна прокинулася ще до світанку. Душу шкребло неспокоєм та тривогою. Вийшла на подвір’я. Смарагдова зелень навколо розповзлася тканим килимом до лісу, що чорнів в очікуванні сонця. Ні птахів, ні комашок не було чутно, така тиша, ніби вуха позакладало. Обабіч криниці виділялася тільки брудна пляма грубої сорочки, що втопала у траві. Одразу кинулася туди, впізнала. Стефко ледь помітно дихав.
— Боже милостивий, Стефане, що з тобою? Ти весь у крові — вона протягнула руку до його голови. Відсахнулася різко, коли хлопець підняв погляд.
На неї хижо дивилися жовті іскри вовкулакових очей. Страх затягся вузлом посеред горла. Закричати Ляна не встигла.
Залишки свідомості Стефана потонули в первісній дикості, диявольська жага безперестанку пекла нутрощі. Не було вже різниці, що ніч залишилась позаду. Крім тієї жаги не було більше нічого. Вранішнє сонце бачило, як дівочий труп волокло за собою в хащі щось кудлате, здалеку ледь схоже на людину. Бачило, але мовчало.
Говорять, що згодом Стефка знайшли повішеним: тіло гойдалося у грубій петлі на гілці сосни. Його стягнули, порубали на частини та кинули згодувати диким собакам, але ті навіть не наблизилися до решток. Тоді зібрали все докупи й спалили, закопавши попіл на перехресті. Від дівчат лишилися хіба мармурові кісточки, вимиті з-під дерева холодним весняним дощем.