Вона бігла вперед. Ноги заплітались. Дихання вже давно збилось і відчувалось вогнем в легенях. Горло пересохло, але вона відчайдушно робила крок за кроком по ковзькій бруківці старого міста. Серце калатало, але не від швидкого бігу, а від жаху. Ще крок і...
Прокинулась.
Першої миті вона не могла зрозуміти що відбувається і де вона. Тоді відчула приємну важкість ковдри, буркіт холодильника на кухні, з вікна тягнуло прохолодою, отже вона вдома.
Знову цей сон. Він переслідував її. Найбільше дівчину лякало, що вона не знає від чого тікає, що то за місце і що взагалі, в біса, відбувається. Але цей сон переслідував її вже місяця два, не менше. Кожного разу прокидаючись вона почувалась розгубленою, нажаханою, втомленою. Ще більше лякала реалістичність сну, м'язи ніг наливались свинцем після нічного забігу.
Вона змахнула з обличчя вже відрослу гривку, яка прилипла до чола, намагаючись цим рухом змахнути й відчуття від кошмару. Підвелась і попрямувала у ванну.
Ранок тільки займався, сонце ліниво виповзало з-за обрію, тому по кутках кімнати ворушились тіні, але вона на них не звертала, перебуваючи у прострації. Увімкнула світло, увійшла у ванну кімнату, мигцем глянула на себе у дзеркало, хитнула головою. “Треба привести себе до ладу, скоро на роботу” — подумки штрикнула себе та увімкнула душ. Перші гарячі бризки впали на шкіру, потекли огортаючи теплом і припиняючи дрижаки, які все ще струшували її тіло.
Коли вода почала вистигати, вона вимкнула душ і загорнулась в рушник, який чомусь був вже мокрим на дотик, опустила очі й побачила, що він весь просотаний багрянцем. З криком відкинула його і подивилась на свої руки, які були залиті кров’ю. Губи застигли в німому крику. Кинула погляд на рушник, який купою валявся в кутку душової, але він був білосніжним і майже сухим, хоча вже почав всотувати вологу з дна душової. Перевела оці на руки, але вони були чисті, трохи мокрі та зморшкуваті від води.
“Що за чортівня тут коїться?” — тілом пробігли сироти, вона труснула головою, підняла рушник і загорнувшись у вогку тканину рушила в кімнату, кинула побіжний позирк у дзеркало і застигла. Воно було заляпане червінню, яка стікала з рами. “Я тут, зовсім поруч” — було виведено недолугими мазками.
Похапцем кинулась в кімнату. Заметалась пораненим звіром. Сонце вже почало зазирати в кімнату освітлюючи закутки. Вона вхопила й натягнула на себе першу-ліпшу вдягачку і рвонула двері на себе, вистрибнула у прохолоду ранку, побігла знайомою вулицею ще не розуміючи куди несуть її втомлені ноги.
В голові пульсувала думка: “Наче у сні, я повторюю сон. Треба спинитись! Ні, треба бігти! Куди? До кого?” Летіла не розбираючи дороги, поки не заковзала бруківкою. Опустила очі долу і знову побачила кров. Її було так багато, аж чвакотіла під ногами, мастила взуття і, здавалось, навіть думки.
Спиною відчула чиюсь присутність, хотіла крутнутись, але чомусь пройняв біль і підкосились ноги. Лиш мигцем побачила чорне вбрання і ця чорнота затягнула очі.
Вона вже третій місяць у комі. Лежить без свідомості. Втрату крові відновили, рани вилікували, але свідомість не повертається, вона десь далеко.
Щодня до дівчини ходить молодик, носить квіти, тримає її за руку, щось шепоче... Всі медсестри зітхають співчуваючи та заздрячи такому коханню.
Ось і сьогодні, він прийшов. Сів поруч з нею. Торкнувся руки. Поправив своє чорне гуді й прошепотів їй: “Я тут, зовсім поруч. Завжди поруч з тобою.”
Її близька людина і її кат.
Бо найстрашніший монстр — людина.
А відкинутий закоханий й поготів...