Веселий Алкоголік
Синці пасували до її ребер. Вона сиділа до нього спиною, яку не можна, але так хотілося обійняти. Він дивився у дзеркало на її зображення, як вона наносила косметику на втомлене від попереднього дня обличчя.
- Навіщо тобі той театр?
- Тобто?
- Перейди в інший театр, не знецінюй свій талант. – Вона пропустила повз вуха першу частину зауваження.
- Мій талант коштував мені, - і різко замовкла.
- Ти знову підеш до нього?
- Взагалі то я йду на репетицію, а що буде далі тебе не стосується. – Він дивився їй у слід. Синці над ребрами їй пасували, синці які зникли за плащем, який злився в кольорі з жовтнем.
Він був вже не молодий. Вона жила ж ілюзіями і йому випало бути однією з її ілюзій. На годиннику цифри зупинились на цифрах вісім та дванадцять. Вона запізнювалась. Злість та байдужість у ньому боролись поки поет смакував коньяк та закінчував останній вірш, який написав для неї. Як же хотілося побачити її реакцію, як же він не любить чекати. Чекати таксі, чекати в черзі, чекати відповідь видавництв і чекати на неї.
Двері квартири номер тридцять два відчинились саме в той момент, коли таксист навів фари авто на табличку будинку, на якій чорним по білому писало – Шмальгаузен 12.
- Ти запізнилася! – Кинув їй як собаці з порогу.
- Я хочу вина. – Повернулась до нього і дала йому свій плащ. Оголені білі як сметана плечі притягували його магнітом.
- Йдемо до столу. Червоне сухе чекає.
Вірш дійсно був ніякий, вона ж актриса і трохи тямить в поезії. І що з того, що він старався. Чому вона завжди повертається? Про письменника вона навіть не згадувала і про нові синці теж.
Письменник чекав тиждень, другий. Вона все не з’являлася. Зрештою він втомився чекати.
П’яна веранда смерділа дешевим тютюном. За північ поети поволі почали розходитись, а ось і він.
Письменник не помилився, поет відмовився від таксі та поплівся темними вулицями. Цілих пів години поет спотикався. Нарешті вони дійшли до будинку з табличкою Шмальгаузена 12.
П’яний ідіот не відразу зачинив за собою двері, що дало змогу переслідувачу залишитися не поміченим. Серед смороду цигарок відчувався і приємний запах – це були парфуми. Так її парфуми. Залишилось дочекатись слушного моменту.
- Ну, що сумувала за мною? – спитав поет. – У відповідь було лише мугикання. – Мила вибач, геть забув за клямку у твоєму роті. Чому ти любиш мене, а не мої вірші? – Знову мугикання. – Ну що ж якщо любиш, то будеш коритися.
- Зараз я тобі вколю дещо, щоб ти розслабилася і ти будеш слухати мій перший вірш присвячений тобі. Пам’ятаєш? Як ти там сказала: «Я хоч і не дуже розуміюся у поезії, але це точно можна викидати на смітник».
Поет взяв шприц і ввів голку під ніжну шкіру правої руки. Поки її тіло розслаблялося письменник стояв за дверима та слухав. Слухав як на кухні звучать старі шухляди. Через п’ять хвилин поет повернувся з ножицями.
- Ну що люба, зараз ми зробимо невеличку операцію.
Через десять хвилин її язик плавав у великому гранчаку з коньяком, який стояв на тумбочці.
- Тепер ти будеш слухати мене вічно. Всі мої вірші. Ти не зможеш сказати, що вони нікчемні. Ні, тепер ти нікчемна, але я дозволю тобі залишитись зі мною. – Поет сидів на стільці навпроти ліжка та спиною до при відчинених дверей з яких після першої рими вискочив письменник та одним рухом зліва на право перерізав ножем горлянку. Кров прикрасила її тендітні ноги та білу простирадло. Письменник дивився у її очі наче чекав схвалення. Ловив радість, розпач, і шукав вдячність та не любов. Також прочитав у них питання – чому не прийшов раніше. Він нічого не відповів, а лише звільнив її руки та ноги від мотузок. Сів до неї спиною та ліг на її живіт. Дістав з внутрішньої кишені коричневого піджака невеличку книгу своїх мемуарів і почав читати. Вона потроху почала відчувати частини тіла. Поклала йому руку на голову і пальцями почала блукати у темному волоссі. Він різко піднявся, повернувся до неї та почав поцілунками злизувати кров з її тонких вуст. Тепер вони завжди будуть разом. Вона насолоджуватиметься абзацами, а не гидуватиме римами.
