Рарний Айтем

Макс заніс сумки до квартири і зітхнув з полегшенням. Вслід за хлопцем зайшла Софія. Вона з посмішкою подивилась на втомленого Макса й роззирнулася навкруги.

– Ну, скажи чудова, так? Усе як на відео! – захоплено мовила дівчина, підходячи до вікна.

– Ага… – зітхнув Макс розглядаючи палаючі мозолі.

– Невелика, але охайна. Світла. Ремонт, як новий. А ти подивись на цей вид!

Вікна квартири виходили на величезний парк з хвойними та широколистяними деревами. Сонце йшло до обрію, тож парк нагадував вічнозелений океан.

– Вид дійсно непоганий. І батареї нормальні... А що тут з комунальними?

– Власник казав скидати йому месенджером показники лічильників, а він буде рахувати по тарифу. Плюс орендна плата – казав не багато виходить. Я думаю, за такі умови будь-яка сума окей.

Макс насупився, але вирішив оглянути інші кімнати. Ванна була простора й сучасна. Крім того, пралка наче німецька. Холодильник – французький. Шафа – шведська. Хлопець відкрив дверцята шафи й побачив одну єдину річ.

– Гей, а це що? – покликав дівчину Макс.

– Де?

Софія підійшла до шафи і побачила самотню спортивну кофту. Та висіла на вішаку, помітно не вписуючись у загальний антураж приміщення. Біло-синя, з коміром. Вона була не з цієї епохи. Наче з дев’яностих, або нульових, коли такі речі носили переважно футбольні фанати і гопники. Мабуть, востаннє її одягали ще тоді.

– Фред Перрі, наче фірмова, – констатувала дівчина.

– Що це тут робить?

– Не знаю, схоже забули минулі мешканці квартири, або вирішили не чіпати – гадали, що по неї хтось повернеться.

– А вона в гарному стані, диви, манжети нормальні, під пахвами не жовте.

– Хочеш, примір. Якщо розмір підійде, попремо і будеш носити?

– Та ну…

Макс задумався, та врешті зняв кофту з вішака. Він просунув голову у тісний комір та одразу змінився в обличчі. В кофті було дуже комфортно, наче її шили спеціально під нього. Макс глянув у дзеркало. Настрій одразу піднявся, коли хлопець усвідомив, що може її носити.

– То кажеш, треба випрати? – перепитав він.

– Невідомо, хто носив її і скільки вона провисіла у шафі. Краще…

– Ти знаєш, вона досить приємно пахне. Не бачу сенсу її зайвий раз прати. Це ж брендова річ – тільки зіпсується від тієї хімії. Я так носитиму.

– Як скажеш, – буркнула дівчина й пішла розбирати речі.

Хлопець покрутився ще хвилину перед дзеркалом, потім зсутулився, наче він вуличний репер. Аж раптом почув напружений голос:

– Клоун…

Хлопець сахнувся від дзеркала і озирнувся, намагаючись знайти джерело звуку. Поряд нікого. Софія зачинилася у вбиральні – в кімнаті лише він.

– Довбограй. Досить крутитися – шию звернеш.

Макс закляк. Голос був не в кімнаті – той лунав безпосередньо в його голові. Повірити в таке було неможливо. Волосся на голові стало дибки.

– Хто це? – спитав Макс.

– Дякую, що звільнив мене з цієї вкритої пилюкою труни. В ній було так сумно…

– Що?

Несподівано комір почав стискатися на шиї хлопця, заважаючи диханню. Щось тисло на груди, дихати стало вкрай важко. Макс схопив комір кофти, намагаючись розтягнути його руками. Просунути пальці під комір. У будь-який спосіб позбутися речі, що душить. Манжети стисли зап’ястя хлопця до німоти кінцівок. Кімната темнішала – кисню в організмі майже не лишалось. За дверима вбиральні почувся шум води. Комір послабнув і Макс почав спрагло хапати повітря.

– Весело, чи не так? – засміявся голос. – А тепер ти візьмеш той пакет на підлозі, станеш за дверима і вдягнеш його на голову своїй подрузі.

– Нізащо…

Комір затягнувся дужче, щільніше. Так туго, що хлопець відчув скрегіт власних хребців. Світ перед очима зник. Макс втратив землю під ногами і впав на підлогу. Перед ним лежав пакет із взуттям. Хаотично дригаючи руками, він вивільнив його.

– А тепер придуши цю хвойду! – прогарчав голос, даючи Максу підвестися.

Двері вбиральні відкрилися. Софія не помітила ні коханого, ні пакет, що миттю впав їй на обличчя, перекривши можливість дихати. Вона намагалася відбитися, але кожної секунди слабшала. З останніх сил дівчина спробувала вдихнути повітря – пакет всмоктався до рота і назавжди залишився там.

– Ось так. Тепер зроби розочку з тієї вази на столику і підемо розважатись на вулицю!

– Нікуди я не піду. Хочеш, убий мене, – зі сльозами на очах мовив хлопець. – Все одно ти, козел, вбив її…

– Ні, це ти козел вбив її. Мене не існує. І спробуй довести комусь зворотнє, – в голові Макса забринів сміх. – Ходімо розважимось!