Реаліті

Софіти яскраво блимали, вихоплюючи з аудиторії круглої зали глядачів окремі обличчя. Нарешті музика вщухла. Під набуваючу хвилю оплесків, на сцену вийшла усміхнена ведуча, і впевнено рушила в центр залу.

– Вітаю! Мене звати Оксана Лучик. Це нове реаліті шоу “Нє Всє Рускіє”, в якому ми щосуботи перевіряємо свідомість наших любих громадян на здоровий глузд.

Над ведучою увімкнувся яскравий промінь світла. Це нагадувало світло маяка, чи вуличного прожектора у в’язниці. Тепер глядачам було видно стіл, що стояв поряд з ведучою. За столом лише один вільний стілець, а на самому столі дві великі кнопки. Зелена та криваво червона.

– І перший наш учасник – Михайло, з села Любарці. Запрошуємо до студії! – на обличчі ведучої засяяла незвично широка усмішка.

До зали увійшов невисокий чоловік середнього віку. В темному волоссі поглядається сивина. Під очима в мішки зібралася втома. Одяг далеко не брендовий, але на вигляд чистий. Чоловік пройшов до ведучої і зайняв місце за столом.

– Михайло?

– Так, – сором’язливо відповів чоловік.

– Ви підписали згоду на участь у шоу і готові забути свої переконання? Втратити віру у справедливий і чесний світ?

– Так, але я певен, що цього не станеться.

– Ви переконані, що серед росіян є хороші? – перепитала ведуча.

– Є правильні люди, які лише виконують накази. Але вони не вороги нам…

Люди в залі невдоволено загуділи, як розлючені бики. Михайло роззирнувся навкруги – потилицею він відчув на собі злісні погляди. Напруга в залі зросла.

– Вашу думку ми почули. Подивимось, що від неї залишиться, коли ви почуєте відповіді вашого візаві. Десять питань. Михайло, у вас на столі дві кнопки. Зелена відповідає за згоду з тезами респондента, продовжуючи інтерв’ю. Червона зупиняє шоу і свідчить про переусвідомлення вами болісної реальності.

У залі заграла напружена музика. На сцену виходить чоловік у тюремній формі. Бліде обличчя, поголена голова, рухи скуті. Чоловік зупинився в центрі залу.

– Перше питання. Ви полонений представник військових сил російської федерації? – без зайвих вітань, запитала в респондента ведуча.

– Так, – коротко прохрипів той.

Михайло натис зелену кнопку. Зелене світло осяяло бетонні стіни та стелю приміщення. На мить люди загомоніли, та коли світло згасло – розмови стихли.

– Ви вважаєте дії росії на території України законними і правильними? – запитала Оксана.

– Що таке Україна? Край землі, за яким англо-сакси і НАТО? Україна завжди була частиною росії. Я вважаю, росія діє на своїй території.

Михайло завагався. Ведуча кинула в його бік багатозначний погляд і чоловік зрозумів, що мусить обирати кнопку швидше. Студію знов осяяло смарагдово-зелене світло. Гомін голосів підсилився. Михайло відчув, як пітніє.

– Якщо Україна, як ви кажете, є частиною росії, навіщо тоді росія тероризує і вбиває своє населення?

– Тому що це населення абсолютно тупе і саме винне в тому, що відбувається. Це природна чистка.

Зелена.

– Як особисто ви вчиняли з мирними мешканцями, під час бойових дій?

– Ніяк, – сказав, як відрізав хрипливий полонений. – Стріляв я рідко. Жінок міг душити, але давав час втекти. Не моє це…

Аудиторія глядачів загуділа. Люди невдоволено сперечалися, переходячи на крик. Бризкаючи слиною народ кидав прокльони в бік полоненого. Намагався докричатися до ведучої, надриваючи горло сипали погрозами в бік учасника. Та всі ці звуки змішались у нерозбірливу какофонію, нагадуючи галасний ринок.

– Тисни червону, придурок! – почулося Михайлу з натовпу.

На мить зал осяяло зеленим.

– П’яте питання. Ми пройшли майже половину, – промовила заспокійливо ведуча. – Якщо вас обміняють і ви повернетесь в росію, чи підете ви знов на війну?

– Так. Це мій обов’язок. Маю захищати свій дім.

Зелена.

– Ще раз натисни зелену і я тебе вб’ю! – донеслося з-за спини Михайла.

– Тобто, я вірно розумію, що ви вважаєте українські землі своїм домом? – прозвучало наступне питання.

– Всі ваші землі – наші. У вас нічого свого немає – все подарувала матінка росія. І всі ваші міста це російські міста, які ми повернемо…

Михайло відчував, до чого все йде. Виправдовувати таке – це вже занадто. Перед ним справжній злодій, вбивця, імперський терорист. Може й не всі росіяни погані, але цей – так! Він мусить натиснути червону.

Щойно чоловік торкнувся червоної кнопки, на сцені опинився розлючений натовп. Глядачі накинулись на Михайла і повалили на підлогу. Чоловіка почали бити. Кулаками, ногами, без упину. Хтось дістав ніж. Нарешті зал залило багряно-червоне світло, але лише на мить, і тільки у залитих кров’ю очах Михайла.