Віллі-копач гикав і чухав струп на потилиці, незмигно витріщаючись перед собою. Його побита стригучим лишаєм довбешка вивищувалася над очманілим натовпом. І якщо зазвичай односельці сахалися здорованя, то зараз ніхто й не помітив такого гнітючого сусідства.
Він не розумів, чим може зарадити в цій ситуації. Прибіг, бо почув що шукає його сільський староста. Поспішав, аж лопату загубив. А сюди б краще отого, хто злих духів заговорює. Замахав на цвинтарі вештатися. Скільки не ганяв, все одно з надгробками лізе обійматися. Божевільний довбограй. Чи Відьму б покликати. Стара вишкварка точно знає, що робити з оцим.
— Я знаю, хто то, — верескнуло в натовпі. — А-а-ай, молодий був, ше жить і жить…
До вереску додалися голосіння й плач, ніби натовп штрикнули шилом, і він ожив, захвилювався.
***
Під тонкими підошвами чавкотіли зогнилі яблука. Заброділий настил приваблював жирну зелену мушву, що роїлася над глевким вмістом вирви. І байдуже, що сутеніє — все одно шукають поживи. Ніби тут не плодова гниль, а трупна. Де лишень тут яблука взялися, наче ж не росте ніде дерев.
Чим нижче, тим глибше вгрузали ноги, вже й за холоші засипа́лося. Та пізно вертатися назад.
«Не обісрися од страху, лебедику, і тікать не здумай, — у пам’яті спливло хихотіння Відьми, — у яму заплигнеш, шуруй і не озирайся. Як по пояс вгрузнеш, завмри, і воно тебе забере…»
Туман стелився полем, перетікав за краї вирви, прибивав шелест сухої стерні. Кожен наступний вдих давався тяжче, мухи обсідали сорочку й штани, просяклі потом і гнилісними випарами, пекуче кусалися. За спиною почулося сичання, смердючий настил сколихнувся.
Він за звичкою тричі перехрестився й глитнув. А як спиною вперед вилізти, не вважатиметься, що озирнувся?
— Я, тойво, передумав! — молочна поволока проковтнула крик.
«Піз-с-с-сн-о-о-о», — просичало над вухом Відьминим голосом. Мушва збилася в клубок, наближалася до нього. Відмахуватися було марно, перед очима все одно миготіли лискучі комахи. Щось штовхнуло між лопаток, аж подих вибило. Він гепнувся на коліна, розбризкуючи рештки перепрілих плодів, щоб у цю ж мить зануритися в них лицем від міцного копняка.
Жижки трусилися, в рота набилися смердючі кислі кавалки. Нило в попереку, хотілося потерти, та все, на що стало сил — плюватися й терти очі брудними кулаками. Ледь повіки розліпив. Вирва зникла, він опинився біля річки під деревом, що голим гіллям майже затуляло червоне небесне жарево. Не було і гнилого килима з набридливою мушвою. Зате пряжило, як у серпневий полудень.
Дерево вихлялося мов од вітру, та навкруги — жаска безгомінь, оповита тим самим густим туманом. Вузлувате гілля в’юнилося й тягнулося до нього, розчепірювало пальці. Серце кілька разів гупнуло у скронях, перш ніж він розгледів замість віття людські руки. Грубі й волохаті, білі й тендітні, старечі з шишками на суглобах і маленькі, найчіпкіші. Хапали за барки, торсали й щипали, ніби перевіряли, з якого тіста він зліплений. Стовбур тріснув, посипалася кора, оголяючи чорний отвір.
— За чим ти тут? — скрипіло зсередини кривої беззубої пащеки.
— Баж.. бажання маю, — прошепотів він. — Будь ласка…
— Жертва де? — шкарубка долоня втелющилася в його лице, потягнула ближче до стовбура.
Маленька ручка з кривавими здирками біля нігтів спритно залізла до кишені й витягла червонобоке яблуко. Піднесла його до отвору й завмерла.
— Чиє? Кого віддаєш? — від свисту закладало вуха, глуха чорнота гіпнотизувала.
— Відьмине. Забери її. Спокою нема од неї нашому люду. Оце моє бажання, — він виструнчився й на мить застиг.
— Ну то ходи с-с-сюди!
Гілля-руки знерухомили, підхопили й розтягнули над землею. Одна вхопилася за шию, викручуючи, аж шкіра репалась, друга дерла груди, лізла між ребер, мов шукала щось своє, третя патрала впалий живіт, намотуючи слизькі кишки на лікоть. Крізь власне здушене булькотіння він вчув чийсь безнапасний регіт. Поки чорна ніщота не поглинула його.
***
Віллі-копач різних мерців ховав. Бачив наслідки смерті мало не щодня. Та тепер до горла підступив нудотно-кислий гнилий кавалок. Перед сільським людом чорніла висохла стара яблуня. З її покрученого стовбура стирчала нижня половина тулуба, верхня ж ховалася всередині. Біля переламаних ніг валялася відірвана голова з вибалушеними очима. Між заяложеним рідким волоссям червоніли плями й розчухані струпи.
— Нашо ж, дурбелику, ти то удумав. Бути тобі моїм посіпакою доки не остогиднеш. А твої натруджені граблі дереву послужать, — оприявнена перед натовпом Відьма, чавкотячи червонобоким яблуком, копнула довбешку й підморгнула Віллі.