Що трапилось в коробці

Ганна любила заходити до Дарини на каву, не любила тільки підійматись на сімнадцятий поверх. Стоячи перед дверима ліфта, дівчина нервово стукала ногою.

— Давай я краще сходами, — сказала вона, розвертаючись. Дарина схопила її за руку.

— В таку спеку? Я кожен день цим ліфтом користуюсь, і все нормально.

Двері розʼїхались, явивши погано освітлену кабіну. Всередині все ще пахло чиїмось парфумом. Ганна безпорадно зітхнула та ступила всередину.

— Не розумію, як можна так спокійно заходити в цю коробку. Тут же як у труні.

Дарина лише закотила очі та натисла на кнопку з номером свого поверху. Двері повільно зачинились, і вони опинились у невагомості.

— Ти в курсі, що ліфти майже ніколи не падають?

— Шанс ніколи не дорівнює нулю, — відмовила Ганна. Вона вже подумки рахувала секунди до того, щоб вийти на свіже повітря.

Щось стукнуло. Зупинилися. Світло кілька разів блимнуло, перш ніж залишити їх у суцільній темряві.

Ганні здалося, що серце завмерло в грудях. Принаймні, на мить. А потім забилось вдвічі швидше.

— Ну от, зурочила, — з насмішкою сказала Дарина. Схоже, вона зовсім не злякалась. — Зараз викличу диспетчера.

Зробила рішучий крок до панелі з кнопками, й кабіна загрозливо захиталась.

— Не рухайся! Не треба!

Ганна навпомацки схопила її за плече. Притислась до стіни, намагаючись знайти безпечне положення. Від нестачі кисню запаморочилось в голові. — Нащо я взагалі на це погодилась…

— Та не впаде він! — Дарина увімкнула ліхтарик на телефоні й натиснула на виклик диспетчера. З мікрофона почулось монотонне, електричне шипіння, яке згодом перервав віддалений голос:

— Добрий день. Чим можу допомогти?

— Ми застрягли. Мабуть, у домі зникло світло.

— Який номер будинку? — спитала жінка десь на тому кінці.

— Садова вулиця, сорок шість. Третій підʼїзд. — Дарина вирішила взяти перемовини на себе. Поклала телефон в кишеню, щоб ліхтарик не сліпив очі.

— Передала адресу ліфтеру. Чекайте.

Голос обірвався. Ганна стисла руками лямку свого портфеля. Вона намагалась не ворушитися, щоб не трясти кабіну зайвий раз. Від стукоту в шахті було моторошно. Дарина сіла навпочіпки. Телефон вислизнув з кишені та гепнувся на підлогу. Вони знов залишились у вʼязкій, як кисіль, темряві.

— От дідько.

Дарина розчаровано зітхнула. Судячи зі звуків, вона намагалась намацати телефон на підлозі, але їй ніяк це не вдавалося. Кабіна захиталась ще дужче.

— Кинь його. Завмри, благаю, — безсило зашепотіла Ганна. Вона не могла втекти від думки, що от-от станеться щось погане. Вона не бачила взагалі нічого навкруг. Тільки звуки власного голосу і важкого дихання, та до болю стиснуті пальці давали їй знати, що вона жива. Але здавалось, що скоро і це обірветься.

— Та він же має десь бути. — Дарина роздратовано стукнула долонею по підлозі. Вона не пускала у своє серце тривогу, бо знала: всьому можливо знайти логічне пояснення.

Ганна глибоко вдихнула. Затримала дихання. Зосереджено, повільно видихнула. Серце все одно калатало, як скажене. Щось тепле притулилось до ноги.

— Дарино, це ти? — спитала вона. — Ти тільки що доторкнулась до мене?

— Я не торкалась тебе. Заспокойся, — промовила Дарина серйозно. — Ти вже себе накрутила.

Вона мала рацію, треба було приборкати паніку. Але Ганна все одно відчувала, як щось тепле огортало ногу, повзло змією все вище. Ось лоскітливі доторки пробігли спиною.

Їй це здавалося.

Щось погладило по голові, запустило пальці у волосся.

Їй здавалося.

Щось обпалило шкіру обличчя. Затисло міцною долонею рот.

Їй… Більше не могла зробити вдих. Хотіла крикнути, чи відчайдушно кинутись до Дарини. Але не вийшло. Невидимі руки стискали її все міцніше й кудись тягли. Ніби за спиною весь цей час була стіна, але склалося враження, що її волокли нескінченним коридором.

Дарина знов заговорила до подруги тільки через хвилину. І не почула відповіді. Взагалі більше не чула її дихання, як раніше. Простягла руки, походила взад-вперед. Лише пустий простір та липка темрява.

Цьому вже не було логічного пояснення.

Кілька разів натиснула на виклик диспетчера й застигла в болючому очікуванні. Щось важке лягло на плечі, наче шерстяна ковдра. Дарина відкрила рота, щоб бодай попросити допомоги. Щось схопило за горло. Замість голосу з вуст вирвався нерозбірливий хрип.

— Що у вас трапилось? Агов? — занепокоєний жіночий голос віддалявся.

Дарина почала розмахувати руками, навідліг бити по стінах. Пальці на шиї стислись, забираючи останні крихти життя.

Ліфт полагодили через дві години. Коли важкі механічні двері знову відкрились, кабіна була порожня.