Гнилі яблука

Я поклав кинджал під подушку, щоб в разі нападу мати змогу відбитися. Якщо щоночі хтось по одному вбивав мисливців, мій острах був раціональним. Сподівався, Марк також був у безпеці. Але він будь-кому міг дати перцю, і це заспокоювало. Полумʼя свічки дрижало від мого нерівного дихання, коли я востаннє обходив хату. Вона була огорнута суцільною тишею. І звідкілясь доносився легкий запах гнилі — мабуть, час викинути яблука з минулої зими, та зазирати у камору мені було бридко. Хоча Соня, моя коханка, його не помічала. Взагалі вона інколи казала, що я забагато пʼю.

Відчуття чийогось погляду лоскотало потилицю. Чи то був холодний березневий протяг. Я ретельно зачинив двері. Втомлено впав на крижану постіль. Спробував пригадати, що трапилось за останній тиждень, бо в памʼяті зʼявлялось дедалі більше проваль.

Мабуть, все почалось з того, як ми з Марком вбили лісову дріаду. Вона кидалась на нас, як дика змія, навіть вкусила мене за руку. І до останнього шипіла щось на своїй дивній мові, певно, проклинаючи весь людський рід. Марк відрізав її загострені вуха — щоб продати й на зароблені гроші купити випивки. А потім сталося перше вбивство. Відтоді мій сон був неспокійним.

Коли я прокинувся, в кімнаті стояла тиша, тільки муха голосно дзижчала та билась об запилене скло. Було далеко після обіду, і промені встелили золотом всю підлогу. Від кинджала на столі відблискував сонячний зайчик. А ще нестерпно пахло гниллю. Я зліз з ліжка, перевірив камору. Сморід йшов не від старих яблук. Ходив по кімнаті колом, і кожен крок чомусь віддавав болем. Під ногами заскрипіли деревʼяні дошки. Нахилився і ледь не втратив свідомість. Сморід став ще дужче. Крізь щілину розгледів щось темне, чого там не мало бути. Дошка виявилась не прикріпленою, і під нею лежав шкіряний мішечок. Той, в якому ми зазвичай продаємо залишки магічних істот. Відчуваючи, як паморочиться в голові, я розвʼязав шнурок. Всередині була жменя чиїхось вух. Нічого незвичайного, я бачив таке сотню разів. Хоча ні, я не одразу помітив, чиї саме це були вуха.

Людські.

Їх відрізали зовсім нещодавно. У людей.

Поки я сидів, безсило зігнувшись, в передпокоях заскрипіли двері. Певно, Соня повернулась з базару.

— Я вдома. Ти вже прокинувся?

— Так, — відповів я, все ще свердлячи поглядом мішечок.

— Чув новини?

Гірка нота майнула в її голосі, змусивши мене затримати дихання.

— Які новини?

— Марка вбили вночі.

Я підхопився та вибіг з хати. Не знав, чи доберусь до будинку друга, бо ногу прострілював біль. Дивно, що мене не знудило, коли я зазирнув в його бліде обличчя. Правого вуха у нього не було, та я знав, що воно лежало у мене під підлогою. Останнє, що я встиг помітити, перш ніж мене вивели жандарми, це закривавлений уламок дзеркала в його руці. Принаймні, він відбивався.

Йшов додому, кульгаючи, та розмірковував. Голос розуму казав, що мене просто підставили. Намагались звинуватити у смерті кращого друга. Але кому це було потрібно? Зупинився, щоб перепочити. Про всяк випадок закотив штанину і побачив на гомілці глибоку, але вже засохлу рану.

Ні, я не міг довіряти голосу розуму, як і власній памʼяті, як і свідомості.

Вже знав, що сьогодні не ляжу спати. Ляжу, і точно вчиню щось невідворотне. Прийшовши, з криком виштовхнув Соню з хати. Зачинив двері й викинув ключ у вікно. Замурував себе. Краще хай кімната, що пропахла гниллю, стане мені труною, ніж я вийду на місячне сяйво.

Запалив з десяток свічок. Прогнав усі тіні, що ховались в кутах й попід меблями. Слід від укусу майже загоївся. Я роздер його нігтями, намагаючись стерти зі шкіри. Розмазав кров по руці. Липке відчуття страху огортало мене, як павутиння. Не противився. Від сонливості замулився погляд. Повіки опустились.

Не можна. Якщо засну…

Розплющив очі. Вже лежав на підлозі. На стелі вимальовувався чудернацький візерунок від кіптяви свічок. Заплющив очі на хвильку. Вже не знав, чи то кімната наповнилась пітьмою, чи моя свідомість. Хотів розліпити повіки. Але не відчував їх. Ноги і руки також відняло. Так наче у мене й не було тіла. Я був лише згустком. Безформною димкою душі. Розчинявся в повітрі.

Не можна!

Не…

Так приємно було знов пробудитися і розімʼяти тіло. Моє нове тіло. Я була жива. І помстилась за своїх змордованих сестер.