Чому я ходжу пішки

Раніше мені подобалося кататися містом у трамваї. Сідати собі на пластикове сидіння, притулитися скронею до вкритого пилюкою вікна й поволі дрімати під стукіт коліс по колії.

Я не можу сказати з чого все почалося. Мабуть, з того бідолахи, чию грудну клітину знайшли начисто обгризеною на трамвайній зупинці біля АТБ. Ні, ну звісно, що починалося потроху. Понівечені тваринні рештки частенько знаходили біля смітників на зупинках, але тільки після того, як вбили людину, поліція почала ворушитися.

Поволі у місті починалася паніка. Втискаючись вранці у набиту вщент маршрутку, я чув тремтячі перешіптування про маніяка-канібала, що завівся у місті, про чорних трансплантологів, настільки жадібних, що вирізають все до кісточок. Дідько, та навіть про леопарда, котрий втік з зоопарку!

Каюся, спочатку й сам думав дещо таке, та якось довелося мені вертатися додому вночі. Була десь перша година ночі. Громадській транспорт у нашому місті курсував лише до 23:00, тож я був дуже здивований, коли, плентаючись пішки, почув за спиною трамвайний дзвоник. Зупинка була недалеко, при бажанні можна було встигнути, та я чомусь навпаки сповільнив крок. Вже за хвилину, весело стрибаючи по рейкам, повз мене промайнув смугастий трамвайчик.

Це було доволі підозріло. Можу заприсягтися, що коли він проїхав повз, у стукоті коліс та дзенькоті дзвіночка вчулося дещо, що нагадувало гарчання дикого звіра. Я закляк на місці, ховаючись у тіні тополь. Вирішив поспостерігати, що буде далі. Трамвай, скрипнувши колесами по рейках, зупинився на зупинці. Моторошно рипнули приводи на дверях. Декілька хвилин не відбувалося нічого, а потім з вікон та дверей трамвая полилося червоне сяйво, заливши багряним найближчі магазинчики та будинки, й вже майже одразу, з огидним чавканням та потоками крові, з середніх дверей на зупинку випав людський скелет. Свідомість я не втратив тільки тому, що знову задзвенів дзвіночок й трамвай, вдоволено загарчавши, покотився далі.

З тої ночі я почав придивлятися до громадського транспорту пильніше. Вони полювали. Не тільки трамваї. Таксі, тролейбуси, зелені маршруточки та смугасті автобуси. Відрізняти кровожерливу погань від звичайного транспортного засобу виходить доволі просто. Вони розсікають містом дуже нахабно, інколи всупереч законам фізики й логіки. Клянуся, я бачив трамвай, що їхав тротуаром слідом за самотнім подорожнім! У них немає водіїв. Точніше вони є, але ти ніколи не можеш запам’ятати, ані їх вигляду, ані їх голосу, ані скільки коштує проїзд. Вони завжди уникають великих компаній. Віддають перевагу одинакам. Розумні, хитрі тварюки, що полюють містом уночі. Принаймні так було до запровадження комендантської години.

Тепер вони жеруть й вдень. Ба більше — стають все жадібнішими. Тепер не гребують великими компаніями. Буквально вчора я бачив, як пузатий жовтенький автобус перетравив п’ять людей за раз, а потім відригнув їхні кісточки, перемазані в’язкою бурою рідиною, й поїхав геть, випустивши у повітря хмару червоного диму з вихлопної труби.

Знаєте, це схоже на якийсь вірус. Їх стає все більше. В мене вже не виходить відрізняти нормальне від аномального, а кількість зниклих безвісти та вбитих зростає з кожним днем. Транспортом більше не користуюся. Ходжу пішки. Цілком можливо, що я просто сходжу з розуму й це тільки моя параноя, та перевіряти мені зовсім не хочеться.

Вони розумні. Ці істоти. Поки я слідкував за ними, вони слідкували за мною. Місяць тому я прокинувся серед ночі від звуку автомобільного сигналу. Кімнату заливало світло фар. Тремтячими руками я відсуну штору у бік й ледве стримав крик жаху. З того боку вікна на мене дивився автобус. Величезний білий Ikarus стояв впираючись бампером у підвіконня й шкірив ікла за лобовим склом. Це тривало лише хвилину. Потім він підморгнув мені аварійкою, здав назад, різко зірвався з місця й зник у темряві, залишивши після себе розтрощену клумбу та сліди від шин.

Тепер вони переслідують мене. Я постійно бачу припаркований неподалік себе громадський транспорт. Біля мене часто зупиняються таксі, з темного салону яких лунає безвиразне: «Сідай, підвезу!» Біля мого будинку тепер постійно чергує якийсь автобус. Змінюються колір, модель, номер, але завжди це саме той маршрут, що раніше підвозив мене до робочого місця.

Чому я звідси не їду? А все дуже просто – поки вони не нападають, достатньо дотримуватися лише одного правила.

Що ж, тепер ви знаєте чому я завжди ходжу пішки, бо поки я ходжу пішки – я живий.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Криваві айтівці
Історія статусів

02/05/24 01:19: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/24 00:16: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/24 21:01: Вибув з конкурсу • Перший етап