DOT4B08

—…лий виблядок! Мати твоя – лярва й ти…

Що він там, Валєрка не почув. Вискочив з квартири, як ошпарений, грюкнувши старими дерев’яними дверима, й, не слухаючи осатанілого реву батька та істеричного вереску матері, збіг сходами на перший поверх й вискочив зі смердючого під’їзду у смолянисто-чорну темряву травневої ночі.

Прозорі сльозинки котилися щоками, охолоджуючи розпашіле від злості й батьківського ляпаса обличчя. Сором їв хіба трошки. Одинадцять рочків цілком поважний для хлопчака вік, аби сприймати плач за слабкість. Тим паче, що за останні два роки, що батько варить воду з нього й матері, Валєрчик подорослішав роки на три, як не більше.

На вулиці було непогано. Все краще ніж там. З тими двома… Вулиця тепер для Валєрки рідний дім. Тут траплялось, що й нагодують, й пожаліють, а може й небайдужий підкине копійку чи одежину. Тож не звикати йому тинятися у сутінках маленьким містечком. Посидить трохи тут, під під’їздом, а там може й пощастить та й вдома все владнається.

Тепла травнева ніч накрила шовковистим простирадлом темряви маленьку скорчену фігурку на пошарпаній дерев’яній лавці. Солодко й п’янко пахло абрикосовим цвітом та сосновими гілками, а ледь помітний, наче примарний, вітерець приносив на своїх крилах невловимий запах вугілля з шахти. Її вже два роки як закрили, але вугільна пилюка все ще стелилася вулицями, прикрашала чорним ластовинням щоки перехожих, коли пустун-вітер жбурляв куряву просто в обличчя.

Валєрику подобався їхній двір. Тут, під наглядом тонкого серпанку жовтогарячого місяця, оточений з усіх боків абрикосами та вишнями, він почував себе у безпеці. Тут можна було забути, що йому майже дванадцять, й, скрутившись у малюсінький клубочок, виплакати свою образу на батьків та весь білий світ. Й свідками його ганьби, а хлопчик вважав сльози саме ганьбою, були лише ліхтар у сусідньому дворі, що без зупину блимав холодним жовтим світлом, та гумові звірі, що притулилися на зарослому бур’яном спортивному майданчику, серед червоних тюльпанів та потворних тренажерів для фізичних вправ.

Звірі ці ніколи не викликали у Валєрика довіри. Гумові чудовиська зі старих шин не виглядали привітними навіть у кращі свої роки, а тепер, коли фарба облізла з чорних лискучих боків, й поготів. Були тут й пара колись білих лебедів, й поросятко, й навіть жабеня. Всі якісь кривенькі та страшні, більше схожі на химерну пародію на тварин, ніж на казкових звірят. Окремо від інших, найближче до під’їзду, оселився гумовий слон. Його Валєрик боявся найбільше. Чудернацька потвора вирячила порожні зіниці прямісінько на будинок й щоразу, як хлопчик проходив повз, ніби проводжала його голодним поглядом оплавлених очей.

Валєрик шмигнув носом, витер почервонілі оченята рукавом сорочки у клітинку й кинув погляд на вікно на третьому поверсі. Схоже, що сьогодні удача йому таки посміхнулася. Вікно їхньої квартири було темним, а значить, що можна вертатися, й тихо, як мишеня, проскочити у свою кімнату.

Хлопчик встав, обтрусив пилюку зі штанів, кинув прощальний погляд на звірів з шин й раптом закляк на місці. Гумові почвари замість того, аби стояти химерними бовванами, тупцяли на місці, перебираючи обрубками лап у невисокій траві та кліпали помаранчевими вугликами очей. Зачарований небаченим дивом, Валєрик зробив крок до слона що, нахиливши пласку голову, запрошував себе погладити. Спочатку боязко, а потім все сміливіше, хлопчик торкався теплої гуми. Затріпотіли пташині крила, зарохкало порося. Інші звірята збилися довкола Валєрика й вимагали ласки й собі.

Відчуття затишку й забутого за два роки родинного тепла накрили хлопчика з головою, тож коли гумовий хобот обхопив його шию міцною хваткою, а гострі скляні зуби впилися у плоть та рвали її, коли поволі ламали кісточки, відгризали пальці й тягли паруючи тельбухи, він тільки посміхався, бо нарешті відчував себе потрібним, нарешті він був на своєму місці.

Звірі з шин скупчилися над розпростертим мертвим хлопчиком й, відриваючи шмати свіжого м’яса, насичували вічно голодну свою утробу. Перемелювали дрібними зубами жили й хрящики, смакуючи солодким дитинчам. Дуже хотілося розтрощити черепа, гепнути ним об асфальт, аби той розлетівся як стиглий кавун, оголюючи смачнючу м’якоть. Та мозку торкатися не можна. Мозок потрібен, аби їх стало більше…

Займався світанок. Гумові звірі займали свої місця у дворі. Слон біля під’їзду, пара лебедів у тюльпанах, поросятко, жабенятко й гумове тигреня, на боці якого червоною фарбою палав шифр DOT 4B08 4DHR 2910.