Кровний зв'язок

Він не знав, навіщо йому їхати… Не знав, чому його тягне, неначе евакуатором стару Шеві Імпалу 67, яка пронизливими скриплячими звуками виявляла свій німий протест. І тим не менше…

Підсвідомість брала кермо в свої руки.

«Що може статись!! Це ж мій останній шанс виконати злощасну традицію…» — думав він.

Ця думка вганяла його в паніку, тому що сам же здогадувався, чим закінчуються такі здогадки… Отож-бо… Нічим хорошим ніколи вони не закінчувались!!

Він відчинив двері гаража. Було вже досить темно надворі. Місяць огортав світлом відполірований до блиску корпус його старого Харлея.

Все, що йому було потрібне — знаходилось перед ним. Все, для чого він зараз живе. Для чого йому більше??!! Робота — десятки тисяч умовних одиниць. Домівка – стільки ж кілометрів звідси. Австралія. Мельбурн. А тут батьківщина. Ненависна. Тут усе нагадує йому монстра, котрого він повинен відвідати опівночі.

Його стара конячка завелась з першого разу. Випадковість?? Ні, надто все просто! Те, що він повинен був побачити, жадало бачити його…

Дорога під колесами летіла все швидше і швидше. Все більше й більше скорочуючи час до зустрічі.

Ну от і все… Величезні темні ковані ворота. За ними — гранітні пам’ятники і залізні, вкриті мохом, хрести… Скрип завіс… Містичне сяйво місяця пронизувало холодом до кісток. Все, що він любив і ненавидів, було за кілька кроків від нього.

Затиснувши кулаки, він рушив уперед. Серце шалено стукотіло, ризикуючи пробити його грудну клітку наскрізь. В пам’яті проносились клапті подій… Закінчення середньостатистичного робочого дня. Двері будинку, який донедавна він ще міг називати домом. Божевільний регіт того, кого можна було з презирством охрестити біологічним батьком. Жіночий крик. Крик, що заставив його вибити двері і блискавично зорієнтуватись у його локалізації. Кухня. Ножиці в руках. Матір. Вона була вже мертвою. Кров повсюди. Стіни. Стіл. Підлога. Криваві сліди рук на віконному склі. Батько все ще стояв, дивлячись прямо в очі йому… тому, для кого матір була останньою людиною, яка його щиро любила. А далі… Знову шматки подій. Судовий процес. Вирок. Страта. Смерть.

Зараз він стоїть між двома невеликими насипами глинистого ґрунту. Тихе ридання виривається з горла, переборюючи клубок, який уже шостий місяць знаходився там.

— Ти… Якщо ти чуєш мене, стерво!!!!! Я більше не повернусь. Її я любив більше за все на світі. Так буде надалі. Мене більше тут нічого не затримує. Прощай. Горіти тобі в пеклі, виродку!!!!

Він поставив оберемок незабудок на могилу матері, подумки попрощавшись з нею.

Його силует все далі й далі беззвучно віддалявся від цього моторошного місця, яке викликало надто бурхливі і надто непоєднувані почуття. Те, що колись було його батьком, мляво усміхалось йому вслід…

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

01/05/24 20:56: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/24 00:16: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/24 21:01: Вибув з конкурсу • Перший етап