Мене, як і багатьох інших дітей, загубили. Але ви не знайдете наші фото на сайтах з написом «Загубилася дитина» і в поліцію наші батьки не зверталися – нас ніхто не шукає. Ми губимося в різних місцях: хтось в парку, чи ботанічному саду, інші в дворі, чи на ігровому майданчику, деякі діти губляться навіть в куточку власної кімнати. Я загубилася в під'їзді будинка.
Ми саме сім'єю в'їхали до нового будинка з ліфтом. Раніше я не бачила ліфтів, адже до того ми жили на першому поверсі двоповерхового будинку в старому районі.
Тепер наша квартира була на п'ятому і мама сказала:
– Не ходи сходами, бо загубишся!
У свої чотири роки я була крихітною, як Дюймовочка і в ліфті не дотягувалася до кнопки з цифрою п'ять .Тому, коли виходила погуляти, мусила чекати, допоки батьки спустяться по мене. А того дня я гралася з Валерою, хлопчиком з сусідньої квартири і він запропонував:
– Пішли сходами.
– А хіба можна?– сумніви підточували мене.
– Звісно, можна.
Ми пішли. Здається ми йшли занадто довго, та вийти на свій поверх ніяк не вдавалося. Ми намагалися викликати ліфт, але він не приїжджав. Валера почав плакати. Тоді ми пішли вниз, знову йшли довго, але тепер не могли вийти на перший поверх, він ніби зник. Валера сів на сходинку:
– Я втомився! Я нікуди більше не піду,– і заплакав ще сильніше. Я не знала, чи мушу плакати разом з ним. Тому просто сіла поруч.
Раптом ми почули притишені голоси вгорі. Я побігла туди перестрибуючи через одну сходинку, де й сили взялися.
Там, на сходовому майданчику стояли інші загублені діти.
Хлопчик, дав мені знак мовчати:
– Тихо, ми тут ховаємося,– прошепотів він.
– Від кого?
– Від Бабая.Тихо! Бабай прийде і забере!
Я побігла до Валери, щоб попередити його. Та на сходах його не знайшла. Я кликала, та він не відгукувався. Схоже Валера знову загубився.
У шахті загудів ліфт. Гудіння рвучко урвалося і ліфт зупинився, дверцята зі скрипом відчинилися на поверсі нижче. Я стрімко кинулася туди і вскочила до кабіни ліфта, коли ліфт вже майже почав закриватися. І саме цієї миті тінь з ножем у руці, з мішком за спиною кинулася на мене з кутка. Я щосили заверещала. Бабай загаявся і я швидко натиснула на кнопку першого поверху. Ліфт зачинився і поїхав.
Нарешті я вибігла на вулицю. На дитячому майданчику стояла моя мама Я думала, що вона шукає мене і побігла до неї.
– Мамо! Мамо, я тут! Я знайшлася! – радісно кричала я
Але мама неначе й не чула і...
... неподалік моєї неї на лавочці сиділа дівчинка, дуже схожа на мене, але неначе трохи старша. Побачивши мене, вона притиснулася до моєї мами, міцно обійняла її за шию і дивлячись мені просто у вічі вигукнула:
– Це моя мама!
– Твоя-твоя,– моя мама погладила її по голові,– Ну все, доню, годі, ти мене задушиш.
Дівчинка, спопеляючи мене лютим поглядом, відірвала моїй улюбленій ляльці голову.
Я заплакала, підскочила до мами, але вона мене не бачила й не чула. Мама говорила до бабусі в окулярах, що сиділа поруч неї:
– Вона так змінилася. Раніше була така хороша дитина, а тепер, як підмінили,– сказала сумно, виправдовуючись.
– Переросте,– відказала бабуся, пасучи поглядом онука в пісочниці.
Відтоді та зла дівчинка намірилася вбити мою маму. Якось вона штовхнула її під трамвай, я ледь встигла підхопити маму за руку.
Тепер я не відходжу від неї ні на крок: я стережу свою маму від поганої дитини.