Загублений

— Вибачте, будь ласка, ви не допоможете?

Скрипучий голос ледве протиснувся крізь щільну завісу музики в моїх навушниках. Лиш якимось шостим чуттям я здогадався, що та репліка адресована мені. На підтвердження цьому наступної миті на мій лікоть лягла чиясь рука.

Я рвучко обернувся, одночасно витягаючи крапельки з вух. Перед моїм поглядом опинилось знічене, зморшкувате обличчя якогось старого, освітлене зеленкуватим світлом від знаку над входом до станції Академмістечко. Безхатьком він не виглядав, та все-ж одяг був старий і пошарпаний. Від нього відгонило старістю і господарським милом.

— Вибачте, — сказав він, коли я звернув на нього увагу, — я забув, де живу. Пам’ятаю адресу, але як іти — не пам’ятаю. Ви не допоможете? Вулиця Доброхотова 6-А.

Соромно за це, але на якусь мить я завагався. Першим моїм поривом було просто підказати старому, як йому йти та й поготів. Мені ця адреса була зовсім не по дорозі. Довелось би зробити гак хвилин на двадцять, а ще дріботіти звідти аж на Прилужну. Я вже навіть роззявив рота, аби підказати йому дорогу, але тієї-ж миті в голові постав новий образ: старий, який знову забув дорогу, замерзав у зимових кучугурах. Такого брати на себе я точно не хотів, тож, стрепенувшись і урвавши потік образів в голові, я зітхнув і сказав:

— Пішли, діду, я вас проведу.

Я обережно взяв старого під лікоть і ми рушили до переходу. Пересувався він на диво жваво, як для старого. Лиш іноді, ніби згадуючи про свій вік, дід сповільнювався і важко зітхав. Мене навіть смішила ця його особливість, проте я старався не видати цього. Ще він не переставав дякувати, від чого мені стало трохи ніяково.

До повороту на Доброхотова ми додріботіли доволі швидко. Ми саме піднялись сходами і пройшли крихітний магазинчик біля дому, коли дід раптом спинився і виструнчився.

— Туди, — раптом сказав він, вказуючи кудись в напрямку відділення Укрпошти.

— Ні, діду, нам прямо, — заперечив я.

— Туди, — знову повторив дід, вказуючи кудись у безлюдну темряву дворів.

Несподівано для мене, старий з дивною для такого віку силою вирвався і подріботів у темряву. Я роздратовано зітхнув.

— Стійте! — гукнув я йому вслід і одразу-ж подався за ним.

Як на старого він став аж надто моторним. Його фігура все віддалялась, хоча я йшов за ним швидкими кроками. Наздогнав я його аж біля Укрпошти. Дід стояв спиною до мене. Я поклав руку йому на плече.

— Нам не в цю сторону. Давайте, підемо...

Закінчити я не встиг. Старий миттю розвернувся до мене і слова застрягли в моїй горлянці. До горла підкотила тривожна нудота. Обличчя старого зблідло майже до білого. Очі стали чорними, ніби зовсім не відбивали слабкого світла зимового вечора. У тих темних вирвах я ніби побачив первісне зло.

— Вибач, нічого особистого, — прохрипів старий. Голос був зовсім не той, яким він дякував мені ще кілька хвилин тому. В ньому бриніла темрява.

Я намагався закричати, але не встиг. Тієї ж миті старий схопив мене і все моє тіло пронизав біль.

Не знаю, за скільки годин я отямився. Навколо все-ще було темно, але звук проспекту, що доносився з-за старезного будинку навпроти поштового відділення вже став слабшим. Хтось торсав мене за плече.

— Діду! Діду, піднімайтесь! Ви живий? — почув я чоловічий голос.

— Може, п’яний? — приєднався стривожений дівочий голос.

Я слабко розплющив очі. Наді мною схилився якийсь хлопець.

— Живий, — констатував він. — Йти можете, діду?

Чому він так до мене звертається? Жасний здогад раптово проскочив у моїй голові. Я підскочив і оглянув свій одяг. Старий і линялий, він був зовсім не тим, який я вдягав ще зранку. Серце закалатало швидше. Я обмацав своє обличчя. Воно було шорстким і вкритим зморшками.

— Може, вам допомогти? — стурбовано запитав хлопець. Дівчина стояла у нього за спиною, стривожено дивлячись на мене.

У мене ще буде час на здогади і аналіз того, що зі мною сталося. Зараз треба було швидко вирішувати, що робити. Поштовх до дії вже бринів у моїй голові, але я сумнівався в його правильності.

“Ідіот, не можна бути таким м’якосердим” — підказало щось всередині.

А і правда. Моя натура вже і так задорого мені обійшлась. Тож я, наважуючись, набрав у легені повітря і випалив:

— Вибачте, я забув, де живу. Пам’ятаю адресу, а як іти — не пам’ятаю. Ви не допоможете?