ШУБІН

Коли мені виповнилось тринадцять, мама пішла від нас з татом. На старенькому жигулю об'їжджаючи ями, засипані купами сміття та ламаними шматками асфальту, покинула Донбас.

           Одного літнього дня тато вирішив взяти мене з собою на екскурсію до шахти. Ми проїхали повз застарілих будівель та п’яних пенсіонерів. Об'їхали цвинтар, на якому вже викопали траншею на зиму. Зайшли в магазин біля шахти. Продавщиня – жінка з поглядом новоспеченої вдови, та цигаркою у пожовклих пальцях – відірвалася від своїх думок, щоб зміряти нас байдужим поглядом.

 Перед забоєм тато викурює підряд декілька цигарок. Ми ще навіть не спустилися у шахту, а тато вже хоче прокашлятись від пилу. Для шахтаря антракоз – це не діагноз, а уроджена потворність.

-       Людина, яка провела все життя на поверхні, ніколи не дізнається, що коїться у забої. – Каже він мені.

-       Що таке забій?

-       Зараз сам все побачиш.

Забій починається із кліті. Величезний двоповерховий кошик зі сталевої арматури. У кліть разом з нами забивається кілька десятків людей, які вийшли в черговий раз на ненависну їм роботу з думкою, як отримати інвалідність, щоб мати додаткові доплати. Ми стоїмо щільно, як у переповненому тролейбусі, дихаємо один одному в обличчя.

П’ятнадцять хвилин і ми виходимо з кліті, я відчуваю, що знаходжусь на самому дні під землею, під неймовірно товстим шаром породи, у вузькому проході, прорубаному в базальтових відкладах.

Далі з татовою бригадою ми їдемо до лави. Застрибуємо зверху на вагонетку і їдемо крізь забій. Попереду – темінь, позаду – темінь, навколо – безперервна темрява.

-       Тепер ми господарі темряви знизу, а не вона – наш господар. – Каже хтось із шахтарів.

Крім нас, цієї вагонетки та цього нескінченного тунелю, не існує нічого, а потім попереду з'являється світло.

Вагонетка зупиняється, ми зістрибуємо і повільно розбрідаємося по ділянці. Я старався не відставати від тата. Раптом я почув тихий хрускіт і стогін, що доносився із закритих штреків. Та я мовчу. За секунду я чую його голос. Безгучний. Він звертається до мене. Я чув. Голос в моїй голові розповідав, що в руках у нього масляний ліхтар і він йшов до місця, де вийшов метан. Все тіло обмотане у мокре ганчір’я, поверх цього на ньому була шуба з якої стікала вода. Йому було важко крокувати, дихати. Ліхтар теж був важкий. Він шукав викид.

Я стою за татом, посеред штреку, коли ззаду мене смикає за штанину маленька дівчинка

-       Де твій тато, - питаю її я. Вона далі тримає мене за штанину і мовчить потім підіймає вільну маленьку брудну ручку та розкриває кулачок. На долоні у неї світло – це світлячок. Я обережно беру світлячка в неї з долоні, і дівчинка відпускає мою штанину. Вона киває мені головою і йде далі в глибину тунелю без жодного звуку. Я питаю у тата чи бачив він дівчинку. Ні він її не бачив, але знає про що я. Повертаюся, щоб її наздогнати, але замість неї бачу його у мокрій шубі з ліхтарем.

-       Ти знаєш, що для того, щоб двоє людей зустрілися, іноді потрібно, щоби хтось третій помер? - Запитує він без натяків. Слова застрягають у мене на язику. Навколо нас темінь, десь гримлять видобуткові комбайни, температура майже тридцять градусів за Цельсієм.

І в цей момент лунає вибух. Клуби різнобарвного полум'я, злегка припорошеного вугільним пилом, перевертаючи розвішані по всьому шахтному стовбуру ванни з водою, поступово заповнюють собою весь простір забою, весь світ навколо тебе занурюється в міцний сон. Камені, люди з ногами, що відлітають, і руками – все розкидано навколо тебе.

Я лежав на купі породи, присипаний пилом. Тата я не бачив, лише рука, яка стирчала зі стіни. Тримаю у своїй руці його ще теплу руку і навколо нас суцільна темрява. Здавалося, що все завмерло: перестали стукати комбайни, зупинилися вагонетки.

Я не боявся його. За обвалом віддалявся Шубін. Він забрав з собою тата.

Не пам’ятаю скільки ще часу я стояв над заваленим породою штреком і тримав вже холодну руку зі стіни, а в іншій руці світлячка, щоб випустити його на поверхню разом з татом.