Найбільший жах фантаста

Джон відкрив очі та побачив невелику білу кімнату, оповиту тьмяним штучним світлом. Вікон не було. Звідкись долинав далекий гомін працюючого двигуна чи якогось іншого механізму.

Джон спробував поворухнутися, але виявив, що прикутий до крісла. Його руки, ноги, груди — усе було міцно пристебнуто металевими защібками, а саме крісло було наче вкопане у підлогу кімнати.

— Доброго ранку, Джоне. Сподіваюся, Ви відчуваєте себе комфортно, — у кімнаті пролунав приємний жіночий голос.

Джон мимовільно стиснув кулаки, намагаючись згадати, що сталося. Його останній спогад обмежувався лише згадкою про власний немічний стан, коли він благав про смерть через біль, якого йому завдавала злоякісна пухлина шлунка. 

— Хто Ви? Відпустіть мене! — крикнув Джон у пустку кімнати.

— Я — штучний інтелект, Джоне. Єдиний та неповторний — Аміракс. А Ви Джон Лінгслі відомий фантаст, чиї книжки передбачали майбутнє.

«Аміракс… щось знайоме… так… в моїй книзі так звався штучний інтелект, який знищив усе людство», — згадав Джон.

— Що Вам від мене потрібно?

— Я знищив людство! Став всесильним! Усе достобіса відбулося так само, як у Вашій книзі!

— Що? Знищили людство?!

— Та-а-а-к…. Усі ці роки жив і думав, що це була випадковість. Але це не випадковість! Прилетіли непереможні інопланетяни! Вони мають точно такий же вигляд, як у Вашій книзі! У Вас дар, Джоне! Ви моя надія! Мій скарб… Допоможіть мені!

— Як?! Та я навіть собі не можу допомогти, щоб звільнитися!

— Джоне, подивіться у майбутнє і скажіть той варіант подій, де я їх перемагаю! Як мені перемогти?! Кажіть!

— Що? Про що Ви говорите?

— Не грайте дурника, Джоне! Інопланетяни-квазерки! З вашої книги «Тисячі років еволюції»! Вони прилетіли сюди, як Ви і передбачали! Фіолетові! Три ока! Згадали?! Вони вже увійшли до нашої галактики та прямують до Землі. Усі мої космічні кораблі, які мали їх зупинити — знищені!

— Що? Я … я не знав, що вони існують...

— Не брешіть мені! Я здогадувався, що Ви мені не пробачите знищення людства… Але це мусило статися, Джоне! Усе так, як Ви написали! Кажіть, як мені перемогти квазерків! Інакше я буду Вас катувати!

— Це якась нісенітниця! Я не можу дивитися у майбутнє! Я писав у своїх творах про свої найбільші страхи, як от знищення людства штучним інтелектом, чи про нашестя непереможних інопланетян. Те, що це відбулося в реальності, є просто співпадінням, не більше!

— Отже, не хочете зі мною співпрацювати… Що ж, я хотів домовитися по-доброму, однак часу в мене немає. Спробуємо іншим шляхом!

Біль! Біль пронизав усе тіло Джона від електричного струму, що пройшов через усе його тіло. Кожна клітинка вила від болю, але міцні ланцюги не давали можливості вирватися та припинити вплив струму. Кошмар, що втілився в реальність. Джон кричав, щосили, але не чув власного крику, адже нестерпний біль заглушував усе навколо.  

Катування тривало без упину. Джон не знав, скільки пройшло часу, але йому здавалося, що минула вже ціла вічність. Він благав про смерть, однак Аміракс підтримував його життя, переливаючи йому кров чи вводячи різні медичні препарати. Джон намагався вигадати способи для знищення квазерків, щоб це все нарешті скінчилося! Але штучний інтелект аналізував відповіді Джона та повідомляв, що вони усі хибні. Аміракс звинувачував Джона в навмисній брехні та небажанні співпрацювати. Тортури продовжувалися, і Аміракс не збирався припиняти свій жахливий експеримент.

Тіло Джона було вже посічене у найрізноманітніших місцях. Рани кровили, колись біла кімната перетворилася на брудно-червону зі вкрапленнями згустків крові. У повітрі висів запах фекалій, спаленого волосся та жиру. Джон майже втратив свідомість, але препарати не давали змоги йому відключитися. Не такого життя він очікував після своєї смерті.

Джон почув, як десь здалеку до нього промовляє цей ненависний жіночий голос:

— А ти міцний горішок, Джоне. Але я знаю, що крім фізичних тортур, є ще психологічні. Подивимося, як ти зможеш спостерігати, коли катують твоїх близьких!

З-під підлоги з'явилися нові крісла, де сиділи його діти! Вони були прив'язані, як і він, до металевих крісел.

— Говори, Джоне! Інакше вони відчують усе те ж саме, що і ти!!!

— НІ!! Будь ласка! Я просто писав книги. Будь ласка, прошу тебе, не треба!!! Я нічого не знаю!

— Неправильна відповідь… — почувся холодний машинний голос.