Чотирнадцять років потому

 

  Останнє що пам'ятав — скрегіт металу і темрява. Прийшовши до тями, побачив що досі сидить за кермом свого новенького "Dodge". Салон засипаний склом, капот обіймав дерево і нервово палив. Подушки безпеки не спрацювали, — "ніколи не знаєш що чекати від тих американців", — подумав Андрій і гучно вилаявся.

   Боліло все, але дивом вдалося виповзти з понівеченої автівки й тепер він втомлено лежав на вогкій землі, жадібно вдихаючи таке ж вогке повітря. Живий, та наче цілий, можливо струс мозку, не більше.

  З жвавої траси не доносилось і звуку — дивно. Діставши мобільний з кишені, побачив на екрані павутиння тріщин, але той засвітився показавши 00:00 і відсутність зв'язку — "трясця". Зібравши останні сили, Андрій здійнявся на ноги та видерся з узбіччя на дорогу.

  Це була якась інша дорога — порожня, ґрунтова, освітлена тільки повним місяцем. По обидва боки непроглядний ліс. Нікого і нічого. — "Як мене сюди занесло, твою..." — вилаявся Андрій, але розумів — треба йти. Залишивши далеко позаду розтрощене, залізне одоробло, побачив як вдалині замерехтіло світло. Відкрилось друге дихання й Андрій прискорив хід. Дорога впиралась у двоповерховий будинок, схожий на закинутий маєток, але світло в вікнах говорило про зворотне і вселяло надію. Пройшовши повз величезної брили яка недоречно стирчала посеред дороги, Андрій поспішив до входу.

  Постукав. Тиша. Взявся за ручку, двері піддалися. Перед собою побачив  порожній готичний хол. Жодних меблів, навіть інших дверей, лише старовинні канделябри з мерехтливими свічками освітлювали сходи на другий поверх.

— Є хтось? — гукнув Андрій. Тиша.

  Піднявшись нагору, відкрив перші ж двері на які натрапив. Звичайна спальня, напівпорожня: ліжко і невеличкий столик з парою запалених свічок.

   В будь-якому іншому випадку він пішов би шукати господарів, чи вихід із ситуації, але зараз... Думати важко, все боліло, безмежно хотілось спати. Знову поглянув на екран смартфона — 00:00, вперто показував той, зв'язок не відновився.

  Скрізь сон Андрій почув дитячий голос. Спочатку здалося що наснилось, але голос все сильніше дратував слух. Відкривши очі, побачив маленьку дівчинку. Біляве волосся, блакитне плаття залите кров'ю, кінцівки неприродно викручені в різні боки:

   — Я голодна.

   Він її впізнав, одразу...

***

  Чотирнадцять років тому. Безлюдна вулиця. П'яний і задоволений собою Андрій, поспішав додому після власного концерту. Зібрати стадіон у двадцять років — нічогенький старт кар'єри. Він поглянув на набридливий мобільний. Раптовий удар об капот. — "Собака", — подумав він, різко загальмував і вийшов з машини. Посеред дороги лежала маленька дівчинка. Біляве волосся, блакитне плаття. Навіть не плакала, тільки важко дихала і з благанням дивилась широко розплющеними очима. — "Якого... Звідки вона...". Знову сів за кермо та натиснув на газ.

   Всю решту дороги Андрій повторював наче божевільний — "Вона б мене впізнала", — і безперервно чув оглушливий тріск маленьких кісточок під колесами.

***

  Він хотів підскочити з ліжка, але не зміг поворухнутися. Тіло не слухалось, а дівчинка на понівечених кінцівках невпинно наближалась. Андрій з силою замружив очі, розплющив і побачив, що дівчинка нависає над ним роззявивши величезну пащеку — повну нагострених голок-зубів. 

  Вона почала їсти з його руки. Андрій відчув як рветься плоть і тріщать кістки, перед тим як від нестерпного болю втратив свідомість.

  Отямившись, зрозумів, що цілий і міг рухатись, дівчинки не було. — "Це тільки сон", — вмовляв себе. Підскочивши з ліжка вийшов з кімнати та побачив довгий коридор, якому здавалось не було кінця. З безлічі дверей доносились несамовиті крики. Чому він не чув це раніше?! Двері навпроти були прочинені. Майже всю кімнату заповнювало щось... З купи складок огрядного тіла в виразках і фекаліях, ледь проглядалась голова схожа на чоловічу, яка заштовхувалась їжею і басисто волала:

   — Допоможіть! Я не можу більше жерти.

  З сусідньої кімнати, чулись благання жінки. Андрій зазирнув до неї і спочатку здавалось, що тут відбуваються якісь БДСМ розваги. Оголена дівчина підвішена до стелі у відвертій позі... Потім побачив їх... Дві зморшкуваті істоти подібні на жаб ґвалтували бідолаху чимось схожим на спис з зазубреним наконечником. По підлозі розливалась калюжа крові зі шматками плоті. Андрій побіг, ледь стримуючи нудоту.

***

  Та сама ніч, той самий місяць, та сама дорога, той же будинок. Він нісся не жаліючи ніг і легень, але куди б не біг, повертався до того ж маєтку і величезної брили. Тільки зараз Андрій побачив напис викарбуваний на камені — "Залиш надію всякий хто заходить". Поруч з'явилась дівчинка — знову голодна.

 

 

 

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Янголи Де Анджело
Історія статусів

01/05/24 10:22: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/24 00:16: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/24 21:01: Вибув з конкурсу • Перший етап