В’язень

Протяжно завила сирена — і він отямився. Вночі вдалося провалитися в забуття, але лише на кілька годин. Несамовите волання з гучномовця, яке накривало хвилями, виштовнуло його в реальність. Серце заторохкотіло, як старий будильник, і, ніби намагаючись його втримати, він безпорадно підібгав ноги, долонями обхопив голову, а лікті притиснув до колін. 

Чоловік лежав у темному кутку. Від кам'яної підлоги його відділяла лише благенька лляна ряднина. За ці кілька тижнів (чи місяців?) він звик не зважати на холод, липкі бурі плями та калюжі, в які стікали краплі з вогкої стіни. Його брудне волосся збилося в ковтуни, тіло пропахло фекаліями і сечею. Йому не дозволяли митися, давали лише черствий хліб та помиї в бляшаній мисці, відколи запроторили до камери. 

Перед цим тримали в лабораторії за скляною стіною, наче якогось гризуна. Там почали катувати. Від ударів струмом тіло пронизували тисячі голок, у голові паморочилося, нудило, він втрачав свідомість. Наступним “випробуванням” був крижаний душ: роздягали і обливали зі шланга. А потім шмагали цим самим шлангом, поки він не падав на закривавлені кахлі.

Та найжахливішим було відео — безкінечні кадри з нагрудної камери убивці його дружини й двох доньок. Не дивитися не можна: відвертаєш голову — удар, заплющив очі — ще один. Навіть коли він спить, мозок транслює моторошну різанину: Ніна з маскою жаху на обличчі падає — і вода забарвлюється в рожеве.  

Темну камеру залило яскравим світлом, від якого різало очі. Зловісний сміх, наче з потойбіччя, розірвав хитку тишу. Знову запав морок. Сміх змінився на крик, наче жертву різали по живому. Так кричать жінки, що народжують, і ті, кого катують. 

Коли в нього ще були сили, підповзав до грат на закривавлених колінах, брався руками за брудне залізо, встромляв обличчя між прутами, щоб роздивитися довкола. Бачив безкінечний коридор, яким крокують огрядні наглядачі.

Якось повз його камеру вели такого ж змарнілого чолов'ягу, як він. Перекинутися кількома словами вдалося вночі, коли наглядач захропів. 

—  Чого вони хочуть? — озвався хриплий голос з-за стіни ліворуч.

—  Не знаю. Я пропонував гроші. Багато. Але ті лише шкірилися і чогось чекали. 

—  Мене витягли з ліжка серед ночі, натягнули мішок, відвезли сюди, як худобу, — жалівся чолов'яга. — Скоти!

—  Що ти там патякаєш? Га? — проревів наглядач. — Стуліть пельки, собачі вишкребки, інакше я вам їх постуляю.

Щоночі голос чолов’яги зривався від глухих ударів палицями — наглядачі взялися за нього всерйоз. А кілька днів по тому голос стихнув назавжди. Кати сперечалися про “помилку” і виволокли тіло, як мішок із гнилою картоплею.

Знову спалах. По стінах камери розповзлися тіні, які транслював проєктор зі стелі. Ні, ні, ні! Обличчя Ніни усміхнене. Вона засмагає в шезлонгу біля басейну і, мабуть, задрімала. По той бік у затінку сидять підлітки Ліна та Тіна, весело гомонять. Він не знає про що — у відео немає звуку. Тіна налякано обертається, хапає сестру і вони кидаються на порятунок матері. Але пізно. Мерзотник ударом збиває дівчат із ніг на газон, Ліну б'є ножем у серце, щойно вона підводиться. Тіна намагається втекти — та марно. Лезо, по якому стікає кров її матері й сестри, вбивця вганяє в шию дівчини.

Темрява. Він затуляє вуха від страшного вереску. Це голос Тіни, або йому так лише здається? Гучніше, ще гучніше. Ні, це не голос, а просто сирена. Від децибел, що зашкалюють, ледь не лопають барабанні перетинки. Припиніть! Припиніть!

***

— Нам майже вдалося, — пробубонів один із наглядачів.

—                Знову все запороли, йолопи! — вилаявся чоловік в білому халаті, що стояв посеред камери. — Щоб наступний перевертень вижив!

Біля ніг чоловіка, в темному кутку на лляній ряднині лежала мертва тварина, подібна на вовка, з пазуристими лапами та попелястим хвостом. Через рідкий хутряний покрив просвічувалися ребра, а з вух, вкритих сірим хутром, тонкою цівкою стікала кров.