Заблукалий Наглядач
Усвідомили, що не встигаємо на потяг десь на півдорозі з Петросу у Кваси. Утім, десь глибоко всередині, все ще жевріла марна надія, що опинимось у селі вчасно. Валентин пропонував провести цю ніч у палатці, проте горам явно набридла наша присутність. Сосни загрозливо скрипіли, вигинаючись так сильно, наче намагались схопити. Потужний вітер тричі безуспішно намагався поцупити мою шапку, а жахлива злива, яка подекуди переходила у град, відбивала останнє бажання навіть намагатись розкласти намет. Геть мокрі, обліплені болотом, дрібними гілочками та колючками, ми були більше схожі на невдалу спробу ікебани.
Посіріле небо стало геть темним у момент, коли ми врешті спустились у Кваси. Буря не планувала вщухати, тож нашою єдиною метою було знайти бодай якесь укриття. Село виглядало безлюдним. Звісно, ми не очікували зустріти у таку погоду людей на вулиці, проте у жодній з хат, які ми минали не було помітно бодай промінчика світла.
Так і не надибавши надійного прихистку, ми нарешті добрались до вокзалу. Будівлю насилу можна було назвати скромною. Невеличка коробка з кількома вікнами, незручними стільцями та табличкою “ЛЬВІВСЬКА ЗАЛІЗНИЦЯ”. Неприємно чвʼякаючи промоклими кросівками, ми увійшли. Нутрощі вокзалу зустріли нас темрявою та сирим запахом. Дрібна комірка з написом “КАСИ” поверх уже не світилась. Годинник на телефоні показував 23:20, себто найближчий потяг відправлятиметься аж наступного ранку.
Пошук відкритого кафе або магазину видавався нераціональним, зважаючи на годину, а потуги дощу за межами сухого приміщення навіть створювали певний затишок всередині. Виходити вже нікуди не хотілось. Переодягнувшись у сухе, я всівся на туристичний коврик та замотався у спальний мішок. Валентину пощастило менше – залишки його одягу встигли промокнути під зливою, тож довелось залазити у спальник виключно у спідній білизні.
Перекусивши залишками снеків, ми успішно заварили чай на газовому пальнику. Гаряча рідина повністю заспокоїла. Повіки стали значно важчі, а натомлені мʼязи благоговіли від спокою. Лише рівномірне хропіння Валентина не дозволяло також поринути у сновидіння.
Інтернет ловило непогано, тож, долаючи зівоту, я вперто гортав стрічку новин.
Дивний звук, прихований за ширмою з дощу та хропіння, здається зʼявився не одразу.
Тихе цокотіння нагадувало пересування великого краба по кахелю.
Помітивши урешті неприродній звук, я зачудовано роззирнувся. Навіть підсвітивши приміщення ліхтариком, мені не вдалось помітити жодного руху. Сам по собі звук не був лячним, проте вселяв неприємне підсвідоме відчуття, наче щось ще знаходилось з нами у одній будівлі.
Я спробував заснути, проте монотонне цокотіння вже розпалило уяву. Мабуть якісь жуки. У голові спливали малоймовірні факти з незрозумілих джерел про те, як павуки залазять у роти сплячим людям. Сон ніяк не йшов, тож я вирішив переконатись, що бентежний звук не видає щось ззовні.
Темрява, прихована за стіною з дощу, здавалась безмежною. Я навіть не міг побачити колії. Як власне і джерела звуку. Мені вже навіть вдалось переконати себе, що цокотіння було звичайнісінькою вигадкою втомлених мізків. А потім я озирнувся.
Істота, схожа на стоніжку, лише куди більша, розміром з велику собаку, повільно повзла. Масивне округле тіло виділяло легке світло, та, здається, було напівпрозорим. Нутрощі тварюки огидно скорочувались та пульсували при кожному порусі.
Я заціпенів, спостерігаючи за огидною істотою. Воно повільно повзло до Валентина.
Мені хотілось розбудити друга, попередити про небезпеку, врятувати. Втім, я лише переполохано завмер, втиснувшись у стіну.
Істота наблизилась до спального мішка, у якому спокійно хропів втомлений Валентин. Почвара обережно підняла край спальника та повільно заповзла всередину, обережно ступаючи по оголеному тілі. Друг не прокинувся.
Страх відпустив, коли істота повністю опинилась всередині мішка Валентина. Я підбіг до товариша та почав розстібати його спальник, водночас намагаючись розбудити товариша.
У мішку, окрім Валентина, не було нікого. Він, утім, ніяк не прокидався.
Коли щось торкнулось моєї ноги, я відскочив убік, наче ошпарений. Тепер всередині вокзалу велетенських хробаків було сотні.
Вони повільно рухались, загрозливо стукаючи своїми лапами по підлозі.
Задкуючи, я вперся спиною у стіну поруч з виходом. У мить, коли Валентин повністю зник під огидними тушами потвор, я уже був готовий забігти назад на Петрос.
А потім почув його. Рятівний стукіт коліс.
Коли я вибіг у дощову ніч, покинувши речі та товариша, поїзд уже спинився. Заскочив у вагон, не очікуючи, поки назустріч вийде провідник. Лише опинившись всередині я згадав, що посеред ночі жодні поїзди з Квасів не відправляються.
