Квітка

Крик заповнював простір кімнати, витісняючи нечисленні звуки, що до його розкотистої появи звільна плавали перегрітим повітрям квартири на п’ятому поверсі київської хрущівки. Симфонія болю перепліталась в ньому з тваринним жахом людини, чию черепну коробку залишили будь-які лишки раціо. За мить, до цього крику доєднались декілька інших голосів, однак їх голосіння відрізнялось від партії соліста відсутністю нот болю, замінених, натомість, здивуванням. Кілька бродячих собак, почувши перші розливи крику, що вирвались крізь кватирку в задушливу темряву липневої ночі, підхопили бек-вокальну партію, сумовитим виттям відтіняючи надривну красу нажаханого безуму.

Вєталь лежав посеред вітальні на білому кухонному столі, з породи mensam soveticus. Його впалі груди різко підіймались і так само різко опускались, виштовхуючи резонуюче голосовими зв’язками повітря назовні. Крик був викликаний, окрім болю, дивовижним видивом, яке Вєталь спостерігав у районі власного сонячного сплетіння. З його живота росла червона рослина. Росла в прямому сенсі, випинаючись з розірваної Вєтальової плоті. Розетка листя, на котрому фіолетовим виділялись прожилки, нагадувала викинуту на пісок морську зірку, з центру якої тягнулась вгору, на тонкій, схожій на вену, ніжці, квітка: її серцевина складалась з гострих дрібних зубів, котрі раз за разом, коли голівка квітки нахилялась до Вєтальового живота, відгризали маленькі шматочки плоті, пережовували кривавляче м’ясо й відправляли квітконіжкою до пульсуючого листя. Вєталів крик перейшов у виск. Поряд верещала Свєтка, втискаючи своє поточене наркотою тіло у вкриту прицвілими шпалерами стіну. На кухні, мешаплячи крик з матом, верещав Тоха, вивертаючи вміст шухляд, в пошуках знаряддя, що могло б зарадити Вєтальовій біді. Незабаром його хитка фігура проявилась у дверях, озброєна кухонним топірцем, з тих, котрими люди зазвичай рубають кості, а іншим боком готують заготівки для відбивних. В другій руці Тоха тримав газовий балончик портативного пальника з п’єзопідпалом.

– Завались, блядь! – прохрипів він в бік Свєтки. Та підвищила гучність. Тоха підскочив до дружбана, що звивавсь на столі, замахнувся сокиркою і вдарив по квітці-м’ясоїдці. Принаймні, спробував ударити. Для цього, він навіщось відвів сокирку до свого лівого плеча і навідліг махнув. Квітка, ніби відчувши наближення леза, різко відхилилась. Топірець ковзнув далі, вдаривши Вєталя в пах. Вєталь захлинувся власним криком, різко сів і схопивсь руками за понівечений член. Тоха, зосереджений на квітці, зміни положення тіла дружбана не зауважив і замахнувся для наступного удару, вибивши обушком три Вєтальових зуба, заразом перетворивши його губи на криваве лахміття. Клацнув підпалювач, загудів розпаленим шаленством газ. Тоха навів струмінь полум’я на квітку. Та зашипіла, звиваючись у намаганні уникнути вогняних обіймів. Листки скрутились в кулеподібну форму, захищаючись від жару. Зашкварчала шкіра, чорніючи, надуваючись водянистими пухирями. Вєталь реагував на те слабким посмикуванням – він задихався, захлинувшись своєю ж кров’ю. Куля теж шкварчала, зморщившись до розмірів тенісного м’ячика. М’ячик той, пирхнувши, раптово виплюнув відірвану голівку квітки, котра, пролетівши кімнатою, вчепилась кількома десятками зубиків в Свєтчине горло. Свєтка завищала. Тоха рванув до неї і полоснув топірцем по шиї. Кривава дуга розплескалась шпалерами, широким мазком червоної крові оживляючи інтер’єр. Підчеплена лезом квітка вилетіла крізь кватирку в стікаючу потом ніч.

***

– Подивись під тим пеньком, – розтягуючи слова прогугнявила Свєтка, мружачись на сонце.

– Завались, блядь, – незлостиво відгаркнувся Вєталь, нипаючись травою в пошуках закладки. Сонце нещадно смалило коротко стрижену голову, сповільнюючи й до того не надто квапливі думки. Пів години пошуків не дали результатів. «Наїбалово», подумав Вєталь, спльовуючи коричневу слину через напівзогнилий зуб. Знехотя поліз шукати під «Свєтчин» пеньок. Рука майже одразу натрапила на маленький зіп пакетик. Радість від знахідки швидко змінило розчарування. В пакетику було дивного вигляду брунатне насіння. За формою воно нагадувало невеличкі гострокраї зірочки. Вєталь виставив пакетик навпроти сонця, розглядаючи.

– Може, гриби? – Подумав вголос.

– Не похоже. – Озвалась Свєтка.

– Ти шось багато сьодні п’здиш. – Вєталь розкрив пакетик, дістав кілька насінин, вкинув до рота, поплямкав і ковтнув. На смак – ніби іржавого болта лизнув. Стенувши плечима, Вєталь сховав пакетик до кишені й продовжив безнадійні пошуки закладки.

***

– Йобані наркоші! – сержант Петров, страждаючи похміллям, побіжно оглянув трупи: один на столі, посеред кімнати, інший – під стіною, з перетятим горлом. Третій учасник бійні схлипував в дальньому кутку. «Може ця херня з пакетика допоможе?» – подумав Петров, роздивляючись маленькі брунатні зірочки. «Гірше точно не буде» – стенув він плечима й закинув кілька насінин до рота. Тохин крик заповнив простір кімнати невимовним відчаєм спізнілого застереження.