– Довго не гуляй. – Голос в динаміку приглушений. На фоні вчувається шум офісу: розмови, клацання, сміх.
Софія кивнула.
– Чуєш? –В голосі відчувалось нетерпіння.
– Так, ма. Ми з Валіком в дворі погуляєм.
– Добре. Слідкуйте за тривогами. Ти знаєш куди бігти.
– Знаю. – Софія закотила очі, Валік тихенько пирхнув на подружкову гримасу.
– Добре. Позвони, коли прийдеш додому.
–
– Сюди «шахед» влетів на тих вихідних, коли ви в селі були. – Валік авторитетно поставив ногу на купу побитої цегли. – Ми тоді в підвалі сиділи, так там двері навстєж розкрило.
На підтвердження своїх слів, він смачно сплюнув у куряву під ногами. Софія здивовано округлила очі. Розповідати про те, що тієї ж ночі уламки збитого дрона впали в селі, за дві хати від їхньої, вона не збиралась. Як казала іноді її мама: мірятись піськами – суто чоловіча розвага.
Наполовину зруйнована будівля ясел витріщалась на дітей вибитими вікнами. Вітерець ніжно ворушив залишки фіранок – здавалось, ніби то дитяча ручка бавиться ними, граючись в хованки. Тишу погожого дня розірвали сирени: вулична і з телефонів.
– Балістика, – за мить, буденним тоном, мовив Валік, глипнувши на екран. Гуляли вони звісно ж не біля свого будинку – до знайомого укриття хвилин десять бігти.
– Думаю, знов по околицям битимуть.– Сказав Валік, намагаючись заспокоїти і себе, і Софію.
Від вибуху здригнулась земля, завили сигналки машин.
– Бігом, тут поряд підвал є! – Валік схопив Софію за руку й потягнув за зруйновану будівлю. Там, у дворі, виднівся скошений вхід до погребу. На дерев’яних дверцятах замка не було, Валік рвучко розчахнув їх і вони прожогом кинулись всередину. Внизу коридор звертав наліво. Погріб ховався в суцільній темряві. Софія тремтячими пальцями розблокувала телефон і ввімкнула ліхтарик. Валік запалив свого. Наступний вибух пролунав тихіше, однак земля знову здригнулась, зі стелі посипався дрібний пил. Коридорчик з закругленим склепінням, вимуруваним, як і стіни, зі старої вологої цегли, вів до більшої кімнати. Софіїна шкіра взялась сиротами – було холодно й сиро. Валік пішов вперед, світячи перед собою. Пролунав третій вибух – цього разу геть далеко. Софія рушила за другом. Погріб виявився невеликою видовженою кімнатою, дальній край якої ховався в темряві. За винятком кількох іржавих лопат і граблів, він був порожнім, стіни викладені такою ж цеглою, що й коридор, але стеля складалась з бетонних блоків. В щілинах між ними біліли кулясті кокони павучих гнізд. Валік ступив кілька кроків вперед, махаючи телефоном, однак темрява біля дальньої стіни залишалась непроникною й ніби кужелилась чорним туманом, борячись з променями ліхтаря й не даючи їм розітнути своє єство. Звідти почулось голосне шарудіння. Софія зойкнула, затуливши рота долонями. «Тільки б не щурі» – подумала, злякано відступаючи назад.
– Ш-шшш! – Шарудіння перетворилось на цілком людське шикання. Цього разу зойкнув Валік, впустивши телефон на долівку, ліхтарем донизу. В підвалі відчутно потемніло. З темряви ніби висоталась згорблена жіноча фігура. Бліде змарніле обличчя обрамляли сиві коси, частина яких висіла в повітрі, ніби відкинута назад різким подувом вітру. Чорна хламида одягу зливалась з темрявою навколо. В руках жінка тримала вкутаний згорток, який обережно колихала, тулячи до грудей.
–Шшш, Деменьчик спить, розбудите. – Голос жінки був ледь чутним в тиші підвалу. – Не можна, щоб нас почули, бо німці знайдуть.
– Н-нема німців, – наважився відповісти Валік, закриваючи собою Софію, – на нас руські напали. Але в місті їх нема, обстрілюють тільки.
– То он які часи нині, – задумливо мовила жінка. – А ви зі мною поживете трохи?
В її голосі водночас вчувались надія й погроза.
– Нас дома чекають, – жалібно прошепотіла Софія, виглядаючи з-за Валікового плеча. Волосся жінки колихалось, немов легенькі морські хвилі – воно здавалось вросло прямо в стіну, сивим повідцем тримаючи її на припоні.
– Не варто – якщо вже ви до мене потрапили. – Сказала жінка. Немовля тихенько заскиглило. Його голос звучав ніби з дна криниці. «Чи могили» – з жахом подумала Софія.
– Гарні ви, хороші дітки. – Темрява в очах сфокусувалась на дітях, пробираючи, здавалось до кісток. – Йдіть. Лиш Деменьчик по забавці забере, та жити будете.
– Але ж там… – ніби на підтвердження недосказаного Валіком, пролунало глухе «буууух»
– Це останній був, не баріться. – Роздратовано відповіла жінка.
–
Глибока вирва курявилась біля самісінького входу, який дивом вцілів, навіть дерев’яні дверцята були на місці. Сивокоса дівчинка взяла за руку хлопчика, що залишився без голосу. Вони повільно пішли додому під завивання сирени відбою тривоги.