За ним спостерігало воно. Однооке страховисько. Вбране у дрантя, схоже на маскувальну сітку, що звисало нерівними шматками з довготелесого тіла. Сьогодні обличчя приховував широкий каптур. З-під нього визирало жмуття скуйовдженого волосся. Довге, місцями сиве, брудне, воно збилось докупи, закриваючи ліву частину лиця.
– Відпусти, благаю… – здається, самими губами просив він.
– Благаю?.. – хрипнуло страховисько – й на землі опинився тягучий згусток з кров’яними вкрапленнями.
Почвара лягла на землю усім своїм незграбним тілом, яке, однак, на диво легко розпласталось, аби виявитись якраз навпроти голови своєї жертви. З рота вчувся осоружний дух гнилизни. Декількох зубів бракувало, однак чудовисько хижо посміхалось. Видно було: насолоджується безпомічністю своєї жертви.
Очі хлопця ледь тримались розплющеними. Знесилений від нестерпного болю, що тягнувся ось уже другий тиждень (чи так йому здавалось?), він молив Бога про чудо: хай би його вже знайшли або ж смерть. Ніколи не думав, що благатиме про смерть. Та вона все не приходила. Так само, як і допомога.
Обгризений брудний кіготь на тонкому пальці наблизився до його щоки. Він заплющив очі, аби лиш не бачити. Істота торкнулась посірілої шкіри, ніби впевнюючись, що жертва досі при тямі. «Благаю?..» – повторило воно, різко встало, а з горла вирвалась чергова порція харкотиння, яке тепер опинилось на обличчі хлопця. Той скривився від огиди; до горла підступила нова хвиля нудоти. Однак стримався. Вдавитися власним блювотинням він не хотів: досі сподівався на порятунок. Доведеться витримати. Ще зовсім трохи. Він не скінчить, як інші…
На районі їх так і звали – три Ве: Вася, Валік і Вован. Три друзяки. Нерозлучні товариші. Завжди разом. Один за всіх і всі за одного.
Того дня хлопці святкували завершення навчального року. Третьокурсники. Вони вже третьокурсники. Майбутні менеджери. Відмінних оцінок ніхто не очікував, аби пройти далі. Хтось – здається, то був Вован – запропонував махнути в ліс на шашлики. Випивку він бере на себе.
Краще б того дня спиртне стало причиною смертельної аварії…
Очуняв тоді, коли до рецепторів долинув аромат печеного м’яса. Думав, то йому мариться, але ні. Страховисько знову було перед ним. Всілось якраз навпроти голови, що стирчала, мов рухомий сірник, з-понад сирої осінньої землі. Дерев’яна ложка зі шматком свіжої страви наблизилась до його рота. «Їж», – чув він не раз за час, проведений тут. І він їв. Чемно. Мовчки. Їв. Усе сподівався, що за мить прийде порятунок.
«Їж», – повторив хрипкий голос, та сьогодні рот не відкривався.
Насилу розплющив очі. Усе боліло. Вже давно боліло. Ніколи раніше не відчував він свого тіла так, як цими пекельними тижнями, проведеними закопаним по шию в землі. Боліла кожна ранка. Кожен міліметр. Здається, навіть волосся на голові боліло. Не треба бути медиком, щоб зрозуміти, що відбувається з твоїм тілом без доступу до повітря, води й мила.
Починається все з дрібної ранки. Тоді вона набрякає, посилюється біль, знову й знову; згодом він стає нестерпним, постійним. Час від часу тебе «посіпує» в тому місці, де все почалось. Тоді біль відступає. Утім, лишень на мить, щоб повернутися з новою силою. Через пару днів починається гарячка. Відчуваєш то холод, то жару. Тебе морозить. А біль… Вже наче й не так болить. Ні! Дідько, болить сильніше! Ще сильніше! Ще…
Спробував відкрити рота, але погляд впав на голову, що стирчала за пару метрів від нього. То був Васька. Зліва від нього стовбичила голова Вована. Замість їжі, рот наповнився кислуватою слиною. До горла вкотре підійшов ком.
Болю вже майже не відчував.
Погляд затуманився.
Дихання пришвидшилось.
Починало морозити.
Друзі пройшли те саме пекло. Тільки от здались швидше.
Дівчина була красива. «Спізнююсь на репетицію, підвезете?» – спитала собі на біду. Три Ве скоса всміхнулись. У крові вже бурлило спиртне впереміш з мікродозою порошку, що його роздобув Васька…
«Моя помста – мить слабкості. Сильна я була тоді, коли ви ґвалтували мене рік тому. Я теж тоді просила «Благаю…». Потім – ніж, рана й сморід бензину…» – були останні слова, почуті Валіком перед тим, як туман перед очима остаточно перетворився на темряву.
Помежи ароматів прілого листя та м’яса вчувався запах смерті. Сморід розкладу. Та найбільше проявлявся дух Зла. Того, що передається від людини до людини. Того, яким легко заразитись, зовсім того не бажаючи.
Вона йшла з поляни Смерті, накульгуючи на ліву ногу.
Тепер вона спокійна. Тепер вона може померти…