Вирватися

Вона стоїть по коліна в озері. Наскільки все ж велика вода відрізняється від басейну...

Попереду плюскається натовп. По двоє, по троє, купка людей в колі грають в м'яч.

— Пішли до них, — каже одна з її подруг.

Дані справді кортить відчути плин води, але нерішучість сковує її.

— Камон, рухайся! — подруга хапає її за руку й веде за собою. Решта вже подались вперед.

Вода починає сягати поясу, піднімається вище... А тоді щось із глибини тягне її вниз. Викрик виривається з легень, мов ляпас. Щось міцно схопило за ногу! Дно йде з-під другої, але Дана віддається воді й намагається відновити рівновагу, аби відплисти. Вона зводить очі до подруги, що стоїть поруч мов вкопана, та з новим шарпанням донизу майже зникає з головою...

Тоді чиїсь руки підхоплюють її, мов дитину, і вона застигає над поверхнею.

— Ого кого я впіймав! — весело вигукує над вухом знайомий голос.

Довкола чути сміх, хтось плескає в долоні.

Дана намагається вирватися і підвестися, але лещата лише міцнішають.

— Ой-йой, а просто так не відпускають, — засапане дихання гучне над вухом, мокру шию обпікає холодом з кожним його видихом, хватка боляче тисне на одну з грудей. — От скажеш, що підеш зі мною на каву, тоді аж до самого берега донесу!

Вона чує посвистування хлопців десь позаду. Дивиться на подруг і бачить посмішки: одна прикриває рот долонею, інша штрикає ліктем третю і щось шепоче їй біля вуха. Пробує виборсатись знову — і відчуває, що стає важче дихати.

— Просто скажи, що підеш, — говорить вже тихіше.

— Та піду, піду! — здається вона і, скориставшись послабленням його м'язів, виривається.

— Та я ж обіцяв донести, — кричить услід під регіт, але вона вже шкутильгає до берега, намагаючись твердо ступати затерплими ногами.

***

Сон не йде. Може, тому, що вона не п'є, на відміну від, здавалося б, усіх довкола — гамір починає стихати ген за північ.

Вона сидить спиною до напівзгаслого вогнища і дивиться на воду — непроглядно чорну, лише зрідка позначену місяцем.

Раптом поруч виникає дівчина. Дана припиняє згадувати її ім'я, коли бачить очі — як дві копійки.

Звичайно ж хтось напідпитку поліз купатися.

— Ти ж плавчиня, так? — майже кричить вона, а сама вже волоче її за руку. — То мій хлопець, тут поряд, будь ласка...

Він виявляється далеко від берега. Дана озирається довкола: дівчина плаче тепер ридма, ті хлопці, що при тямі — матюкаються, хапаючись за голови. Ще хтось у воді, але просувається до потопельника непевно. Перш ніж доводиться рятувати і його, вона заходить в озеро.

Врешті, течії немає, і їй зовсім не хочеться спати. Її вчили. Вона впорається.

Вона долає відстань швидко, а тоді відчуває холодок у грудях — крижаніший за нічну воду: потопельник майже не рухається. Та заледве вона тягне його на себе, щоби взяти попід пахви, як він оживає і починає закидати на неї руки, тусати ногами, намагаючись навалитися на неї, мов на рятувальний круг.

Вона розтуляє вуста, щоби щось скомандувати, та до рота ллє вода. Тіло пробирає струмом. Паніка переповнює її — проте лишень на мить. У голові лунає голос тренерки: зберігай спокій! З усіх сил, вона відштовхується і гребе геть, намагаючись відкашлятися, віддихатися. Проте масивне тіло із неймовірною швидкістю навалюється на неї зі спини й штовхає під себе — і безпорадно шубовстає зверху.

Вона перевертається під водою: відштовхнутися від дна і виплисти на відблиски місяця... Коли черговий п'яний поштовх вибиває повітря з легень, Дана так і дивитися догори. Вона не запам'ятовує момент, коли блискіт проковтує темрява.

***

Відкриваючи очі, бачить зорі. Пригадує, що таке зорі. Піднімаючись на ліктях — попри біль у горлі, у грудях, у всьому — згадує, де вона. А от все інше второпати важко. Хто той чоловік на піску, і чому біля нього так багато людей? Чому біля неї так багато людей?..

Пам'ять навалюється одним тяжким каменем лишень коли вона бачить його. Він сидить поруч, начебто далеко, та якби він підвівся на колінах і нахилився ближче... Лише від самої думки про штучне дихання від нього хочеться виблювати власні нутрощі. Голова йде обертом, і вона падає назад на пісок, проте його рука опиняється у неї під потилицею.

— Ну що, на коли назначаємо побачення? — всміхаючись, каже він.

Тіні чоловіків і жінок довкола ледачі. «До свадьби заживе», — сміється хтось віддаля.