Замурзаний Назгул
Чи знаєш ти, що таке каскадні арки? Та, напевно, що знаєш! Ось ти проходиш через арку житлового будинку і опиняєтесь у дворі, одразу бачиш ще одну у будинку напроти і йдеш туди, проходиш повз неї і знову потрапляєш у двір, майже такий самий, як попередній. На відкритих балконах сушиться білизна, блідо-рожева у дрібні квіточки. На занедбаному дитячому майданчику сидять ворони. Повз тебе швидко кульгає лисуватий дідуган у подертому шкіряному піджаку. У правій руці він тримає плетену авоську з порожніми пляшками з-під кефіру, вони дзенькають і луна шириться навкруги, відбиваючись від обмежуючих стін будинку. Він впевнено прямує до наступної арки. Ви йдете за ним. Може тобі туди й не потрібно, але ноги самі несуть далі. Якась невидима невідома сила тебе тягне.
Дідуган рвучко обертається. Одного ока в нього немає, на іншому -- полуда. Він посміхається своїм беззубим ротом, я якого тхне притхлею. Внутрішній голос питає, куди ти, взагалі, крокуєш, що ти тут забув? Але наступна арка попереду. Її обов’язково треба пройти і подивитися, що ж там буде далі.
А там нове подвір’я – трохи темніше, бо дорога почала непомітно нахилятися донизу, а стіни будинків ще щільніше прилягати один до одного. Ти й не помітив, що каплі поту виступили на лобі, а все тіло зопріло. Це все через швидку ходу.
Ти обертаєшся. Нікого немає. Тільки арка, через яку можна побачити стін сіру стіну і тіні. Тіні від всього об’єднуються в темні безформні плями, що рухаються у у вільному танку.
І ось біля наступної арки на тебе чекає велика вітрина крамнички без назви. За склом на подертому стільці сидить величезний брудний заєць із плетеною морквиною.
-- Заходьте, добродію, не бійтеся! Це крамничка всіма нами шанованої пані Марти Мердок. – каже мила сива старушенція із маленькою з маленьким песиком на руках. Не питай не мене, ні себе, звідки вона тут взялася. Це не ввічливо. Такі пані завжди пересуваються дуже тихо і непомітно, але вони мають рацію і поганого не порадять.
Ти підіймаєшся металевими сходами на різьблений кований поріжок і бачиш напис на скляних дверях «Ласкаво просимо». Відчиняєш їх і заходиш всередину.
Як же багато тут цікавих і різноманітних речей. Плюшеві ведмедики з якими так полюбляють спати діти. Ціла коробка окулярів і пенсне, без яких не уявляють свого життя поважні пани і пані похилого віку. Різнокольорові парасольки висять на гачках у вигляді птахів і тварин. Замість прилавку дерев’яний шестикутний стіл з янголятками по кутах. Годинники з зозулями і «ходіками». Ще є пояси з камінчиками, що блищать від тьмяного світла, що димкою заповзає ззовні. На кронштейні висять чиїсь улюблені речі. Як ти здогадався, що вони улюблені? Втім, ти таки маєш рацію. Вони дійсно улюблені. Не питай, як вони тут опинилися, це секрет. Але дуже скоро ти сам про здогадаєшся, друже! Дозволь тебе так називати. Якщо ти наважишся торкнутися хоча б якоїсь з них, то дізнаєшся щось нове й несподіване. Хочеш взяти отой гаманець із портретом циганки. Колись він був звичайним і сірим, але умілі руки оздобили його картинкою з модного журналу. Вже йдеш, ну гаразд. Приходь ще!
Чи знаєш ти що таке каскадні арки?
Тепер ти не просто знаєш. Тепер ти через них пройшов. Дорога назад вже не буде особливо цікавою. Ти не помітиш жодної деталі. Якщо, звісно не обернешся. А ти обернешся, обов’язково, мимоволі. І стара сива пані з песиком помахає тобі, а лисуватий дідуган гримне своїми склянками.
Ти тільки на мить замислишся, чому у крамничці без вивіски нікого не було. Просто я весь час була позаду. Знаєш, важко побачити того , хто постійно позаду тебе. Навіть зараз ти думаєш, сидиш собі один і читаєш. Друже! Я все ще позаду. І я чекаю. Поки ти торкнешся якоїсь особливої для себе речі. Я заберу її, і з нею в моїй крамничці опиниться усі твої спогади і почуття, що з нею пов’язані. А ти будеш жити собі далі так, ніби нічого й не було!
