СВ.

Влад поглянув на радар і попередив групу:

— Увага, заходимо до сектору СВ.

Поліна кивнула, Павло показав великий палець.

СВ залишався недослідженим, тому разом з ученими був військовий.

Місце скидалося на земне поле: низька травичка, горбочки, невисокі утворення-«кущики» з довгастими помаранчевими виростами. Поліна ступала, насолоджуючись пружністю м’якого ґрунту. Немов ідеш величезною пуховою ковдрою, до якої хочеться пірнути.

Дослідниця схилилася над одною з гілочок. Таких вони досі не зустрічали. «Листя» кущика вкривали темні ворсинки, що тягнулися до жінки, немов до сонця. Поліна замилувалася відкриттям, коли помітила, що деінде ворсинок немає. Натомість там були широкі заглиблення-пори.

«Цікаво, навіщо йому такі великі пори», — встигла подумати Поліна, як рослина запульсувала, витягнувши до неї хижі тентаклі виростів.

Жінка змахнула руками й випросталася, але кущ залишався на місці, нерухомий, мовчазний.

І раптом Поліна збагнула, що вона вдома. Ця рослина, вітрець, м’якість під ногами — це робило її щасливою, а вона не помічала. Навіщо кудись іти, якщо можна залишитися тут, насолоджуючись єднанням з природою, плекаючи кожну травинку цього чудового місця!

Жінка посміхнулася, відчувши лоскотання в ступнях. Усі печалі позаду, болю більше не існує. Експедиція вдалася.

Влад бачив, як рослина затремтіла, випустивши в обличчя дослідниці хмарку газу. Жінка відхилилася й завмерла.

— Відійди від нього, швидше! — заволав Влад.

Та жінка знерухомлено витріщалася перед собою, втративши зв’язок з реальністю.

Влад сіпнувся до неї, та Павло схопив його за руку:

— Стій! Поглянь на землю!

Ґрунт під Поліною ожив, перетворившись на драглисте болото, яке коливалося, хлюпало й розбризкувало навколо шматочки матерії.

За мить трясовиння розповзлося на десяток метрів увсебіч, зупинившись майже біля чоловіків.

А тоді СВ почав засмоктувати жінку під землю.

Поки Павло витріщався, як поле поглинає напарницю, Влад висмикнув з наплічника й уже розмотував надлегкий трос. Чоловік зав’язав на кінці петлю й спробував накинути ласо на Поліну. Довжини забракувало.

Жінка вгрузла в болоті вже вище колін, та анітрохи не переймалася. Обличчям гуляла усмішка, щоки порожевіли, очі розплющилися широко.

Влад вилаявся, підтягнув трос і розмотав до кінця. Котушку тицьнув ошалілому Павлові.

— Тримай! Упустиш — приб’ю!

Павло мовчки кивнув. По його щоках бігли сльози.

Поліна посміхнулася ще ширше, та рум’янець уже зійшов, наче хтось перемкнув тумблер з кольорового на чорно-білий, та тільки для одної людини.

Якщо не поквапитися, рятувати буде вже нікого.

Ще одна спроба — і знову повз. Кидання ласо не входило до програми підготовки, та зараз це питання життя, тому Влад зобов’язаний впоратися з довбаним арканом.

Поліна провалилася по пояс, коли трос огорнув її талію.

Болотом прокочувалися хвилі та незрозуміле булькання, барабанщик у грудях збожеволів, руки тремтіли й відмовлялися слухатися, та військовий продовжував тягти, проклинаючи увесь світ.

Булькання навколо жінки пожвавішало, болото висловлювало невдоволення — хтось вирішив визволити його жертву. Та зрештою піддалося, і тіло Поліни поповзло на волю.

Та щось було не так. І за мить Влад це побачив: трясовиння не просто поглинало жінку. Воно її пожирало, і замість стегон з булькаючої субстанції виринули лише кістки, укриті брудними шмарклями драглистого слизу, клаптиками тканини й розідраними шматками поїденої плоті, один з яких відірвався від ноги жінки й чвакнувся в багнюку. Твань плямкнула, і Поліна повністю вихлюпнулася на поверхню, впавши набік.

До рота їй потрапила багнюка, і звуки дихання змішалися з бридким чавканням, думку про яке Влад виблював би разом зі сніданком. Військовий уже побачив, чому жінку вдалося так швидко висмикнути. Нижче стегнових кісток у неї нічого не було.

До рота Поліни потрапив камінець; розкраявши губу, він дістався зубів, і до чавкотіння додалися хрумкання й тріск зубів, закривавлені уламки яких сіялися тванню.

Повітрям розходився сморід, і Влад зрозумів, що це смердять залишки ніг Поліни.

— Пашо, аптечку!

Мовчання.

— Пашо!

Влад озирнувся вчасно, аби помітити хмарку напівпрозорої імли, яка підповзала збоку. Військовий випустив трос і відстрибнув.

Павло його не чув, бо лежав на землі, дихаючи отрутою. Трясовина вже починала його засмоктувати, заразом знову втягуючи й Поліну. Голова жінки занурилася в болото, назовні стирчали лише жмут брудного волосся й замазаний багном червоний капюшон куртки.

І тоді Влад розвернувся й побіг, як ніколи досі, забувши все, окрім того, що тікає від самої смерті.

Земля під ногами була м’яка й приємна. Промені чужої зірки торкалися лагідно, вмовляючи залишитися й розділити повноту цієї миті.

Чвакання потроху стихало.

Насичувалося.

Чаїлося.