Таємниця фра Домініка

Щоразу, коли до моргу церкви приносили чергового мреця, фра Домінік страшенно збуджувався. Новина, яку приносив хтось із братів, швидко повзла келіями, і невдовзі вже усі знали, що назавтра доведеться відспівувати і ховати якогось добродія.

Фра Домінік був грішним двічі, бо як чернець любив жінок, а як християнин – мертвих. Ті ніколи б не виказали, не зрадили його, адже у прямому сенсі уносили страшні таємниці фра Домініка із собою у могилу. І це роками дозволяли йому втамовувати власні ниці бажання.

Він мав запасний ключ від мрецької, який колись давно поцупив у настоятеля собору Санто-Спіріто Ніколо Бікьєллі. І беріг його як найціннішу річ, ховав у найпотаємніших місцях власної келії. І лише коли до моргу приносили тіло жінки, фра Домінік діставав ключа і вночі, під самий ранок, проникав до холодного напівпідвального приміщення.

О! Це був справжній рай! Тіло лежало на кам’яному столі – у тому самому вигляді, в якому його напередодні залишили брати. Так, воно було холодне, тверде, дубове, проте то було тіло справжньої жінки – молодиці, удовиці, або ж зрілої літами. Найбільше щастя то коли передчасно помирала юна дівчина. Домінік завжди з невимовним трепетом розглядав її ніжне мармурове тіло, цілував, гладив, пестив його. Він був ладен цілувати й облизувати кожен квадратний дюйм тіла – пальчики, вушка, сосочки. А найбільшим задоволенням – просто вершиною бажань – був процес оволодіння ним. Так, холодне задубле тіло не таке податливе, як живе, бо тверде, сухе, часом шкарубке. Але фра Домінік завжди використовував топлений гусячий жир. Змащений ним прутень здатен був увійти у будь-яку дірочку, у найменшу, найтугішу шпарину. А мовчазність тіла, його неопертість та поступливість, неабияк розпаляли уяву ченця, пробуджували в ньому справжнього звіра. Тоді він не прос то грав мертву жінку, а кректав, гарчав, реготав, насолоджуючись власною владою над беззахисним тілом…

Того дня новина про нового мреця облетіла усе місто. Нею виявилася донька відомого у Флоренції купця Марко Барджело – Клариса, зовсім юна чотирнадцятирічна дівчина, золотокоса, струнка, із сонячною усмішкою. Усі, хто знав її за життя, захоплювалися її надзвичайною вродою, і не сумнівалися, що вона стане бажаною парою для найзаможнішого, найвпливовішого нареченого. Проте не склалося – дівчина застудилася і померла. І от тепер, її юне ніжне тіло лежало на кам’яному столі у мрецькій собору, чекаючи його, фра Домініка прибуття.

Ніч була важкою і тривожною. Домінік ледве дочекався належної години. Він подумки вже кілька разів оволодів юним тілом Клариси, проте реальність мала стати незрівнянно кращою за будь-які мрії. Фра Домінік прихопив із собою пляшку з мастилом і рушив до мрецької.

Він тримав у руках свічку, на тонкому гноті якої стрибав благенький вогник. Довкола панувала суцільна тиша – ніщо не порушувало спокою живих та мертвих. Клацнув замок і відчинились двері, сяйво свічки упало на невеличке тіло, що лежало на столі, замотане у саван. Фра Домінік міцно причинив двері і підійшов до померлої. Поставив поряд підсвічник та пляшку з гусячим мастилом, і заходився розмотувати саван. Збудження наростало щомиті, а прутень був таким твердим, що Домінік міг би підважити ним карету.

Коли останні шари запинала розкрились, фра Домінік ледве не втратив свідомість від побаченого. То був справжній жах. Тіло юної Клариси було розрізано уподовж і з нього вивалилися тельбухи. Горло було розсічене, груди, яких хотілося торкатися язиком, відрізані – ледве трималися на тоненьких шматочках шкіри. Білі ніжні руки, яких хотілося цілувати, були порізані, з-під шкіри стирчали темно-рожеві м’язи. Навіть святая-святих кожної жінки – її ніжна пихва, що напевно ще не знала чоловіка, була порізана і вивернута, а матка лежала просто зверху.

Фра Домінік ніколи не відчував відрази до мерців, навіть навпаки, оргазмував, граючи і гилячи кожну безталанну жінку. Та тут природа дала збій: він ледве встиг відвернутися від померлої, як одразу ж почав блювати. Фонтанував просто на стіну, на колони, вивергаючи із себе геть усе, що було спожито останнім часом.

Його вчинок призвів до дивних наслідків: несподівано з-за колони вихопилася чорна тінь і злякано відскочила убік. Витираючи оббльовані вуста, фра Домінік лише встиг розгледіти у сяйві свічки чорне кучеряве волосся невідомого, сумний погляд, скривлений убік ніс.

– Хто тут? – вигукнув фра Домінік, приглядаючись до незнайомця.

– Це я.

– Хто я?

– Мікеланджело.

– Що ти тут робиш?

– Мені настоятель Ніколо Бікьєллі дозволив… Вивчати анатомію. Я скульптор…