Вахта у пункті зв'язку

Щоб дізнатись, чи є у людини душа і що із нею трапляється після смерті довелося випалити планету ядерним полум’ям.

Наш екіпаж заходив на чергування розуміючи до чого все наближається. Китай, Росія, Північна Корея і ще пів дюжини нових диктатур яким не терпілося довести свою силу. З іншого боку майже стільки ж ракет у країн “цивілізованого” світу. Концепція ядерного стримування працює доти, доки для обох сторін потенційна можливість знищення людства являється елементом стримування. Коли в рівнянні зникає цей баланс – все летить у пекло.

Ракети полетіли. Всі. Коли вже хтось починає запускати ядерну зброю – інші швидко доєднуються до цього, бо іншої нагоди може вже і не бути. Доктрина тотального знищення інакше не працює.

Звичайно є сховища, глибоко під скелями, далеко на півночі. Звичайно і наш підводний човен не єдиний у своєму роді. Тож про повне знищення людства мова не йде. Поки ні. Кілька тисяч щасливців ще доживуть свого віку харчуючись консервами і дихаючи відфільтрованим повітрям. А от планета вже точно не придатна для життя, враховуючи, що і однієї п’ятої зареєстрованої частини цього арсеналу вистачило б щоб знищити її. І що незареєствоної зброї було в п’ять разів більше.

Тож планета за дві хвилини зазнала наймасштабнішого вимирання з часів коли метеорит вбив динозаврів. На глибині в чотириста метрів під поверхнею льодовитого океану (ще недавно там справді був лід) було світло як на дні дитячого басейну в сонячний день. Потім був шторм, який добряче покидав наш човник навіть на такій глибині. А потім настала тиша. І це в принципі, те що буде на цій планеті і надалі.

Виконавши свою місію і запустивши вісімнадцять п’ятдесяти кілотонних зарядів ми залягли на дно, щоб пересидіти найспекотніші години, а далі просто дрейфували. Зв’язку з командуванням не було, а всі інструкції закінчувались на тому моменті коли наставав кінець світу. Частина команди виконувала свою роботу мов біороботи, до неї належав і я. Раз - двічі на добу знаходили когось із порізаними венами або підвішеного на перекритті в гальюні. Корабельний психолог не сильно намагався протистояти епідемії самогубств і долучився до флешмобу на третій день після кінця.

Я, як офіцер зв’язку ще іноді намагався вихопити з радіомагнітної мішанини в ефірі чиїсь сигнали, але це було марно. Як через добу після бомбардування, так і через місяць. Твердих запасів кисню і консервованих харчів для команди має вистачити ще на шість місяців. А враховуючи зменшення її кількості то і ще довше. Тож я все ж сподівався упіймати чийсь сигнал, але у знищений ядерним полум’ям атмосфері стояв такий фон, що про будь-який радіозв’язок можна було забути.

Капітан наказав патрулювати за стандартним маршрутом. Від Баренцевого до Чукотського моря. Не маючи можливості отримувати сигнал з поверхні, я намагався знайти щось цікаве на дні. Іноді по шістнадцять годин поспіль я сканував морське дно ультразвуковим скануванням. Перші кілька тижнів я не бачив нічого крім однорідної поверхні землі з якої де-не-де пробивалися підводні скелі.

А місяць на другий-третій, точно не скажу – плин часу на цьому судні давно перестав мати будь-який сенс, я почав бачити їх. Чіткі людські силуети, що стояли на дні. Дорослі і діти, чоловіки і жінки. Іноді вони тримались за руки. Звичайно ж я не сказав про це нікому з команди. Не тому що боявся, що хтось подумає наче я втратив глузд, просто все вже не мало ніякого значення.

Я приходив у вузол зв’язку, закривався там і дивився в монітор поки очі не починали сльозитись. Кожного дня їх ставало дедалі більше. Мовчазний натовп тягнувся поверхнею дна моря на десятки кілометрів. Мені чомусь було зрозуміло що вони стоять в очікуванні своєї черги. У рай чи пекло, чи ще куди. Просто забагато відправилось на той світ в один момент. Це чомусь мене навіть не дивувало.

Трохи лякало те, що наш човен також рухався у бік початку черги.