Людина-з-Лісу

Смерть Сашка Аршави здавалась жахливою випадковістю. Поблизу Заводів натрапити на відчайдушного наркомана, який не побоїться вбити за смартфон чи срібний хрестик, було простіше простого. Тому на його місці міг опинитись кожен. Трагедія, але нічого надзвичайного.

Коли тіло Назара Кочерги через тиждень викинуло на берег озера, всі сприйняли це за химерний збіг. Врешті-решт можна зрозуміти почуття підлітка, який щойно прийшов із похорон друга. Тривожна закономірність почала проглядатись, після того, як Настю Сахацьку знайшли на порозі власного дому з проламаним черепом. Після цього вистачило тіла Наталі Данилової із гематомою на шиї, що нагадувала кривавого метелика, аби містом покотилась паніка.

Саме тоді від сестри Марії я вперше почув про Нього. 

- Чоловік, що осквернив Обіцяну Господу, - казала вона. - Буде народжуватись, жити і помирати в Близнюківських лісах допоки хоч одна грішна душа ходитиме цією божою землею. І хай Бог милує того, хто своїм гріхом змусить Людину-з-Лісу покинути своє лігво.

За десять років в одній школі, я не з чуток знав наскільки гнилими людьми були померлі й тому все стало на свої місця. Проте навіть живучи в монастирському притулку на околиці міста, ніхто не міг почуватись в безпеці. Суспільство отруює навіть найчистішу душу, знаєте? 

А варто було уявити сестру Марію, таку добру і милу, в калюжі крові, як в душі зринала лють. Тому поки поліція шукала вбивцю серед людей, ми з братами щодня після школи, озброївшись рогатками, потайки йшли шукати Людину-з-Лісу.

І от одного дня звичною стежкою ми повертались додому, коли вдалині почулось щось дивне. Спершу це скидалось на ревіння ведмедів, які інколи з’являлись в цих лісах. Проте звуки ставали гучнішими і все більше нагадували крик розпачу, непритаманний жодній живій істоті. 

Я навіть не помітив як мої брати кинулись навтьоки. Суміш страху, цікавості і неясного співчуття заволоділа мною. Вірна рогатка зроблена з ліщини і старого шльопанця випала з рук і загубилась у високій траві. Повільно, крок за кроком я рушив в бік звуку. Він не вщухав ні на мить і в якийсь момент став настільки пронизливим, що голова, здавалось, от-от мала вибухнути. Саме тоді я побачив Його.

Величезне створіння дійсно нагадувало людину. Його шкіра була блідою, як у мерця, і всіяна безліччю шрамів, а довге жовтувате волосся сягало литок. Він йшов стежкою й однією рукою ніс мертвого оленя. Тоді я почав молитись, як ніколи раніше. 

Я благав Господа, кожного апостола, янгола чи святого, якого міг згадати, щоб Він мене не помітив. Я молив прощення за кожну лиху справу чи думку, що коли-небудь приходила мені в голову. І саме в цю мить Він повернув голову в мій бік.

Нас розділяли кущі, але я відчував, як величезні жовті очі впилися в мене. Страх перетворився на первісний жах, коли Він, не відводячи погляду, поклав тушу оленя. Я не міг навіть поворухнутись. Лише гіркі сльози людини, що чекала кінця, бігли по щоках, поки велетенська фігура невпинно наближалась. Проте зупинившись перед кущами, Він простягнув до мене руку. Посеред здоровенної долоні лежала моя рогатка. Цієї ж миті я прожогом кинувся в гущавину лісу.

Я біг так швидко як тільки міг, але все одно, здавалось, минула вічність, поки я не побачив знайомі сірі стіни притулку. Нажаханий я відразу помчав до кімнати сестри Марії. Вона читала книжку, коли я влетів до неї без стуку і зі сльозами на очах уткнувся носом в її плече.

- Що таке, мій любий, що трапилось? - спитала вона, ніжно мене обнявши. Я розказав усе. Як я боявся, що Людина-з-Лісу прийде за нею, як разом з братами потайки ходив на пошуки і як нарешті я побачив Його. Сестра спокійно слухала мою сповідь.

- І що він тобі сказав там, на галявині? - тільки й спитала вона.

Я розказав про пронизливий погляд жовтих очей. Про тушу оленя. І про мою рогатку, що якимось неймовірним чином опинилась в Його руках.

- Невже ти ще не зрозумів, рідний? - запитала вона, погладжуючи мене по голові. - Це і його рогатка теж. Пам’ять про безтурботне дитинство, друзів і перше кохання, яке його в майбутньому і занапастить.

Вона нахилилась до мого вуха і від її звабливого оксамитового шепоту щось всередині мене перевернулось:

- Ти і є Людина-з-Лісу.