Му!

Глупа ніч в селі німотна й безшелестна. Ні дзвінких кумкань зі стависька не чутно, ні сюркотіння цвіркунів в отавах. Темінь така, що й не видно, де кінчається земля, а де тягнеться небо. Гаспидяка знову поцупив місяць, зорі ж побоялись самі виходити на нічне пасовисько — напевне щось відали.

— Шляк би тя трафив, Панкрате, скурвий сину! Дивись де ступаєш своїми розкаряками.

Панкрат напоровся на спину старої поводирки, ображено хрякнув, проте промовчав. Знав, що без відьми йому нині бути голодним. Приська і псам в очі мани напустить, що ті всеньку ніч не галакають і якими пішниками краще до обійстя пробратися знає.

— Упиряцьке серце получив, а вночі видіти — нє. Тьху, пранцьоватий!

У хліві було парко й темніше, ніж надворі. Панкрат кресонув кігтем по стіні — каганець зачадів затхлою олією. Кури на бантах сіпали дзьобами уві сні. Зозулястий півень розплющив одне око і підозріло глянув на непроханих гостей. Минулої неділі його чорного побратима пустили на юшку, то ж тепер ніхто не був на заваді всілякій нечисті забрідати на криваву трапезу.

Молодий жеребець фиркнув, напружив свої м’язи та злякано позадкував. Дерев’яні стінки денника зупинили його поступ.

— Ну, не полохайся, малий. Боляче не буде — гейби бомок втнув, — збуджено просипів Панкрат.

— Не перестарайся, бо я тебе знаю. Воґір молодий, здоровий, но як лишнє вип’єш — то копита відкине ше до світання.

“Не сци, Приська — татко близько”, — Панкрат вирішив не випробовувати долю двічі і свої упиряцькі жарти залишив при собі. Кілок в пельку — це не в серце звісно, але достобіса боляче.

Стара відьма витягла із жолоба невеличку путню, пов’язала на пояс шкарадну припинду і вмостилася на ослінчику біля красої корови. Пінисте та легке, мов перший сніг, молоко зацівкало по стінках.

— Му-у-у!

Корова відчула чужі руки та оглянулась на доярку. Темно-сливові очі вирячились сумним поглядом, рогата байдуже відвернула голову та зайшлась ремиґати залишки вечірньої бурачинки.

— Лийся, лийся у дійницю, хап за цицю, шморг за цицю.

— Пх’нглуі мглв’нафх...

— Шо ти там цямкаєш, іроде? Відойми писок від коняки і тоди балакай.

— Та я ше навіть в стійло не зайшов.

Відьма відірвала погляд від вим’я і перевела його на Панкрата. Той стояв, як вкопаний, обіпершись на хвіртку денника. Зозулястий широко розкинув крила перед упирем, півнячі очі паленіли яскраво-червоним полиском.

— ...Ктулху Р’льєх вгах’нагл фхтагн.

— Шо він в-в-верзе?

Упир щільніше притисся до дверцят, не в силі зрушити з місця.

— Ото оферма, ніц не годен сам зробити.

Приська хотіла встати, аби скрутити півню шию, та не змогла. Вим’я, яке вона щойно тримала, наче в’юн, обвило її руки. З дійок полізли чорні ниточки не молока, ба навіть не загуслої крові, а досі небаченої відьмою речовини. Тонесенькими кінчиками заповзали їй під шкіру, у м’язи, вени, заповнюючи їх своїм слизом, виповзали в іншому місці верткими мацаками, набухали, ставали довшими та ширшими. Відьмина шкіра на кистях, плечах та шиї порепалась, і як з перестиглого помідора зацідила кривавиця.

— Вельзевуле, поратуй...

Останні слова забулькотіли у горлянці старої, разом із нутрощами з рота вилізло чотири щупальця. Виличні кістки захрускотіли, не витримавши тиску, нижня щелепа гучно луснула і непотрібним манаттям повисла на грудях. Присоски зачавкали по обличчю: обсмоктали губи, ніс, виссали очі, через очниці пробрались до головного мозку, яким смакували найдовше.

Цеберко крові з молоком наповнилось багрянистим надоєм по самі вінця, а висохлий лантух з маслаками, що колись називався Приською, глухо гепнув об долівку.

— Та ну нахрін!

Панкрат надзусиллям відірвав спину від денника, одним ударом руки збив півня, що досі гіпнотизував його своїм поглядом і сіпнувся було до виходу. Вже за мить його тулуб, розкинувши в боки руки, наче крила, розпластався в свіжій купі гною. В широкій пащеці воґіра стирчала відірвана упиряцька голова та тупо блимала очима, спостерігаючи, як власне тіло корчиться в останніх агоніях.

— Напився, курва, — і замовк десь у бездонному череві коня.

Допоки коров’ячі мацаки вигризали залишки плоті на кістках невдачливих гастролерів, очуняв зозулястий і тричі заливисто прокукурікав:

— Ктулху фхтагн! Ктулху фхтагн! Ктулху фхтагн!

— Му! — вдоволено відповіла корова, відірвавши свою морду від напів порожнього відра.

Світало.

13.05.2023