Метелики лише залишаться

Сягнувши кінця, повернись крок за кроком назад

Орест йде вулицею, на якій не горять ліхтарі. Дорожнє полотно, покладене не так давно, остаточно пізнає небуття. Світло Місяця зрадливо ховається за хмарами, побачити щось важко, але й не потрібно. Ноги самі несуть чоловіка, ніби протоптаним маршрутом, яким крокуєш кожного ранку. Ранок... Потрібно лише дотерпіти до світанку.

Сходи… Чорт забирай, чому ця квартира так високо? Чому світло вимкнулося? Сходинка за сходинкою, через сходинку, ноги летять чимдуж швидше, – Нумо, вже близько, скоро все закінчиться, – він шпортається, ледь не врізається у бетонну стіну. Лається подумки. Вони почують. Вони йдуть на голос? Ще трохи.

Квартира №65, 8 поверх. Котра година? Пів на четверту. Добре, що наручний годинник має підсвітку. Чому ж ти згадуєш про нього лише зараз, телепню? Блякле зелене світло – єдине, що не змогла забрати темрява. Як же невчасно! Але можливість втекти ще є. Головне – якомога тихіше, – Ти зможеш, зберися, – шепоче сам до себе, з острахом озираючись, рухаючи двері у незбагненному бажанні, аби вони не видали скрипу.

– Ні чорта не видно, аби лише нічого не зачепити, – прокручується в голові. Крок за кроком, обережно, у суцільній темряві. Тут точно був стілець. Не можна його зачепити. Зайвий звук одразу почують вони. Треба робити все обережно.

– Підбери ніж! – владний голос заповнює свідомість, – Підбери!

– Навіть якщо надто ризиковано – вторить скрипучий писк.

– Але мусиш, – приєднується третій голос, схожий на мед, липуче-солодкий.

– Підбери! – знову грюкоче громом.

Орест навпомацки знаходить ніж на підлозі.

Від страху пульсують скроні. Чи це адреналін? Голова розривається вихром думок. Долоні спітніли настільки, що волога от-от крапатиме з пальців. Ніж вислизає й з дзенькотом падає, – Це кінець… – луною віддається у свідомості. Звуки моментально перестають існувати, наче у вакуумі.

– Що ти наробив? – вибухає одна єдина думка цвітом бавовни, – Що ж ти накоїв?! – розбухає коробочка, але вороття вже немає.

Чоловік стискає руків’я, – Час до світанку ще є. Тобі все вдасться. Головне – дихай. Ти можеш! – мантрою повторює Орест настанови Марини. Її голос лунає ніби з колодязя, по колу, – Час до світанку ще є. Тобі все вдасться. Головне – дихай. Ти можеш! Час до світанку… Світло!

Лампочки мерехтять. Раніше він би зі сміхом сказав про демонічну активність. Тепер йому не смішно. Зовсім не смішно. Чоловік дивиться на руки. Вони не припиняють труситися. Вони не припиняють стежити.

Перед очима Ореста – Марина. Тіло любові та ненависті. Пророчиця, богиня, Еринія. Оболонка сліпої помсти. Справедливе покарання в очах несправедливо скривджених.

– Ти знаєш, що кожна дія передбачена Пророцтвом! – громовицею знову лунає голос.

– Кожен крок, кожен подих, кожне ділення кожної клітини у тілі кожного живого – все веде до незворотного, до записаного у ньому, – вторить скрип.

– Кожна смерть, кожне народження, – обгортає знову мед.

– Ти смієш мати сумнів?!

Удар, ще один, і ще, і ще. Ніж впивається у плоть, повертаючись багряним. Лезо входить у живіт раз по раз. Рука Ореста вводить цю сталь, гартуючи її жіночою кров’ю.

– Невже ілюзія? – єдине, що проноситься в думках.

В очах темнішає. Чи він ще контролює себе? Чи він – це досі він? Дихати стає важче. Мозок плине за течією трансу…

– Час до світанку ще є. Тобі все вдасться. Головне – дихай. Ти можеш! – лунає голос Марини.

Ось вона, дивиться прямо в його очі. Ніж горить в руці, м’язи наливаються свинцем.

– Ти мусиш зробити те, що викарбувано у Пророцтві! – риком лунає голос.

– Все вело тебе сюди, в ці мить та час, – озивається писк.

– Прийми долю, – проливається мед.

– Ти мусиш!

Чоловіка починає трусити, він без звуку лише губами повторює ім’я Марини, ніби воно здатне відвернути незворотне.

– Борись з ними, чуєш! Вони не мають над тобою влади!

– Вони вже у моїй голові! – хапаючи повітря ротом, вичавлює він.

– Ні, ти можеш!

– Я більше не знаю, що реальне… Я не розумію…

– Прибери ножа… Оресте, ти можеш боротися, ти сильний! Потрібно лише дотерпіти до ранку.

Чоловіка накриває темрява, рука стикає ніж. Він стоїть перед Мариною. Це ж її силует?

– Вони прийшли. Вони тут.

– Ні, не кажи такого!

– Вони. Тут.

Орест дивиться в магічні очі дівчини. Пророчиця, богиня, Еринія. Сліпа помста. Справедливе покарання в очах несправедливо скривджених.

Вони прийшли по своє. Вчасно, третя ночі. Якщо не дотерпіти до світанку, залишаться лише метелики.

Назад кроком за крок повернись, кінця сягнувши