Хрущі над вишнями гудуть

— Лежи, я сам схожу.

Дружина щось пробурмотіла в подушку і перевернулась на інший бік. Якось вона змарніла останнім часом, посіріла. Де ділась та запальна студентка, з якою я зіштовхнувся біля бібліотеки? Вічний недосип, стрес материнства чи післяродова депресія, що затягнулась на два роки? А може й все гуртом. Їй потрібно більше відпочивати.

Зорянка поривчасто пхенькала і вовтузила ніжками у плюшевому покривалі. Яка вона гаряча! Олені варто замінити цю ковдру на легшу — скоро літо надворі, а вона досі кутає її в пухові перини. Я пригорнув доньку до грудей, ритмічно заколисуючи, і почав шукати довбаний Нурофен. Ніколи його немає під рукою, коли найбільше потрібен.

За півгодини донька знову солодко сопіла у своєму ліжечку. Я відхилив вікно в дитячій і вийшов на балкон, щоби покурити. Досі не можу звикнути до цієї тиші. Відколи ми рік тому переїхали з Києва у приміське котеджне містечко я все ще шукаю очима барви неонових вивісок, блимання ліхтарів, намагаюсь у глухій невідомості розчути гудки автомобілів та крики п’яних компаній. Натомість — мовчазний ліс довкруж. Подекуди повністю мертвий. Через невдалу меліорацію навколишніх полів шкідливими хімікатами більшість дерев стирчали із землі незугарним сухостоєм.

Тільки дві вишні під нашим балконом не всохли. Білий цвіт привабив одинокого хруща, що кружляв над ним в пошуках поживи. Як давно я їх не бачив. Недопалок обпік пальці і вивів мене із роздумів. Завтра обов’язково поговорю з Оленою. Так далі не можна.

З дружиною так і не поговорив. Втома зморила її швидше, ніж я прийшов з роботи. Донька також спала. Я поцілував її в чоло та пішов розігрівати холодну вечерю.

Мене розбудив стукіт у вікно, який пролунав одночасно з криком Зорянки. Знову гарячка. Клятий плед досі лежав в ліжечку. Донька вся мокра і від неї чимось тхнуло. Невже не можна перебрати дитину перед сном? Але памперс був сухий. Мабуть, попрілість. Я націдив залишки Нурофену і дав малій. За годину ледь заснула. Прикрив її сатиновим покривалом, а плюшеве заховав подалі в комірчину.

Наступний день на роботі видався ще важчим і довшим. Додому ледь приповз. Не їв, одразу зайшов до доньки. Вона була міцно загорнута в той самий плюшевий плед. Яка ж ти вперта, Олено!

На подушці примітив великого дохлого хруща. Гидота! Як він сюди потрапив? Звісно — відчинене вікно. Це я його не зачинив чи... Не пригадую. Я загорнув хруща в плед і виніс в сміттєпровід.

Як повернувся, то почув плач. Невже знову? Донька горіла. Пляшка Нурофену порожня. З малою на руках прибіг в спальню.

— Олено, де ліки?

Спить! СПИТЬ! Навіть не здригнеться. Дитина волає, а вона спить!

Прокинувся на світанку в кріслі у вітальні, з донькою на руках. Поклав її в ліжечко, сам заварив собі каву і вийшов на балкон.

Як сьогодні багато хрущів. Здавалось зі всього містечка злетілись на наші вишні і гудуть. Гудуть.

Шеф витрахав по самі гланди. Квартальний звіт, угода з турками в понеділок. П’ятниця, хочеться горілки.

Вдома той самий крик. Я забув купити Нурофен. Телепень. Але чому я? Чому тільки я? На роботі — я. Вдома — я.

— Олено, вставай, чуєш! Вставай, суко!

Спить...

Донька все не вгавала. В сраку! Я зайшов на кухню й налив собі склянку горілки, яку так жадав весь тиждень. Все в сраку! Вицмулив в два ковтки і налив другу.

— Татко приніс Нурофенчику.

“Ліки” потекли по маленькому ротику, носику, личку. Сьогодні ти спатимеш, доню. Як і твоя мама.

Травневий дощ тарабанить по шибкам. Хоча ні, це ж ті чудні волохаті жуки. Забув, як їх там. А, в сраку.

Вихідні були просто чудові. Я нарешті виспався, бадьорий та повний сил впорався зі всіма робочими справами. Навіть не зчувся, як пролетів вікенд.

Зайшов до доньки перед сном. Моє ж ти, золотце! Спить янголятко — отже ліки врешті допомогли. Вкрив її плюшевим покривалом — то нічого, що воно трохи смердить, зате тепле.

— Знаєш, Олено, давно хотів з тобою поговорити. Ти спиш?

У відповідь тиша. Я вже звикся з нею за цей рік. І зі смородом в квартирі теж. Тільки монотонне дзижчання постійно лунає знадвору. Чи це все в моїй голові?

13.05.2023