Волаю

Аля жила на два міста, на два універа, бо як це вчитися в одному, якщо часу вистачає на два, і майже на дві сім’ї. Одна ще не розпочата в Рівному, друга майже закінчена у Львові. Якщо в першому випадку зі своїм Кавалєром (назвемо його так, бо справжнього імені Аля нікому не розсекречує, аби не зурочили) перспектив було, хоч греблю гати, то з батьками горшки були настільки побиті, що й навіть одного черепка по них не залишилось.

А ще ця мила двадцятиоднорічна дівчинка у великих круглих окулярах, любила гризунів. А от людей ненавиділа. Соціопатом чи мізантропом себе ніколи не вважала, проте страх як не терпіла, коли всяка наволоч намагалась запхати свої органи у її життя.

*

— І коли ти приїдеш? Я тебе майже не бачу. Я втомився від таких стосунків. Дивись, бо знайду заміну.

По той бік монітора невдоволена мармиза Кавалєра кривила ображені гримаски. От, зануда — ні тобі підтримати, ні поставитися з розумінням. Бо без циці мале хлопченятко обійтися не може. Подрочи в шкарпетку, та й дай собі спокій.

— Скоро приїду.

Відповідає і грюкає кришкою ноута.

*

— От що з тебе виросте, Аліно? Настя, з другого під’їзду вже другого бавить. Її Олько на чехах файні гроші заробляє. А ти шо? На холєри тобі той диплом філософа? Йшла би ліпше на паріхмахєра.

— Добре, Світлано Вікторівно.

Вже й забула, коли називала цю чужу жінку мамою.

— Десь діти, як діти, а в мене...

Зв’язок перервався. Ще кілька таких розмов і бідолашний ноут почине з миром.

*

І так щотижня. Вже й не знала де себе подіти.

— Волаю, оце ржака.

Пляшка елю і улюблені серіали рятували від журби.

— Викликала?

Вона роззирнулась навкруги. В квартирі нікого. Та й кому тут бути, якщо вона орендує її одна.

— Які будуть побажання?

Всі м’язи напружились і тіло скував суцільний параліч. Аля не могла навіть повернути голови. Одними очима обвела кімнату і її погляд зупинився на клітці.

— Л-люцик?

Сірий пацюк погладив лапками вусики і підморгнув.

— Взагалі-то, Волаю — дух помсти і сміху. Виконую будь-які потаємні побажання. Швидко і весело.

— Що?

— Ні слова більше. Буде зроблено.

*

Зранку Аля прокинулась із важкою головою. Згадала нічну пригоду і зрозуміла — третя пляшка елю була зайвою. Чашка чорного міцного чаю все виправить.

Зайшла на кухню, протираючи очі. На порозі посковзнулась на чомусь мокрому і впала. Картина, що перед нею постала, стерла останні залишки сну з обличчя.

Живіт звело і вміст шлунку за мить опинився на підлозі, рясно вкритій багряною рідиною. На карнизі замість фіранок вниз головою висіло два тіла. Міцно прибиті до стіни здоровенними цвяхами, вони крутились навколо своєї осі. В роті Кавалєра стирчав відірваний член, а між ніг матері червоний від крові дипломом.

— Не дивись, не дивись, — пропищав Волаю по-щурячому.

Він зістрибнув з підвіконня, по дванатцятипалій кишці спустився до обличчя мертвої жінки і своїми гострими зубами заходився біля її рота.

— Останній штрих. Вуаля!

Дві криві канавки простяглися широкою посмішкою від кутиків рота матері до її вух.

— От тепер вона тобою задоволена на всі сто.

Аля сиділа в калюжі власного блювотиння і намагалася видалити зі своєї улюбленої футболки з Ерен Єгером з “Атаки Титанів” руді цятки.

— Не хвилюйся — виперемо. І за цих теж, — Волаю по-змовницьки вишкірився, — будь спокійна. Не барися, а то на пари запізнишся. Я посплю, а то щось заморився.

Пацюк подріботів до своєї клітки.

— І смаколиків на зворотній дорозі прихопи.

Аля повільно підвелась, витягла телефон і двічі клацнула по одному селфі з кожним з трупів. Ну, а що ж, такої нагоди більше точно не буде.

Чай вирішила не пити. На пари дійсно запізнюватись негоже — все ж таки староста.