можливо згадає мене…

В дзеркалі моя оголена плоть. Плаский живіт, крізь бліду шкіру видніються ребра. Торкаюся грудей, вони такі ж пружні, навряд надовго. Тіло ще тримається, та час спливає. Ковтаю огидну від соди слину, без полоскань виразки мене доконають. Одягаю майку, спідницю та шкірянку. Яскравим макіяжем приховую тендітну красу — сенсу в ній уже немає.

Темінь за вікном підганяє. На кухні бачу понурену постать.

— Мам, я пішла.

Не реагує. З чаркою в руці споглядає порожнечу. На жаль, вона помре раніше за мене. Алкоголь доб’є хворе серце, все через нещасну доньку. Може й на краще, не побачить мій жалюгідний кінець.

У під’їзді Руслан. Міняє лампочки, ніяково посміхається мені. З дитинства всі говорили, що він мій майбутній чоловік. Я й не сперечалась.

— Гарно виглядаєш, — з пекучим жалем говорить ніжні слова.

Давлю грудку в горлі й кивнувши йду. Досада крає наші серця.

Сідаю в таксі. Умисно кажу адресу за кількасот метрів від місця призначення. Чоловік чемний, тому його привітність ігнорую. Літнє місто сповнене коханням, та не моїм. Виходжу з авто. Минаючи АТБ, чую крик:

— Манюня, ти куди?! Іди до нас!

Голос огидний, його власник теж. Подовгу вдивляюсь у жирне лице.

— Заторможена якась, — гигикає дружкам. — Чи ти глуха?!

Посміхаюся та йду. Ще повернуся до нього, через тиждень чи місяць. Такі кабанчики не лишають надовго свій горілчаний водопій.

Стукаю в двері приватного будинку. Відчиняють не зразу. Мовчки йду за обкуреним хлопцем. Смердить алкоголем і травою, гімнореп викликає мігрень. Світломузика ріже очі, та ніхто не танцює. Вмощуюсь на кріслі. Поряд на дивані мужик нюхає наркоту з дівочих грудей. Вона в ауті після дози, не реагує навіть на руку у власних трусах. Він переводить погляд на мене. Спокусливо закусую губу, та не поспішаю. Не можна помилитись із кавалером.

Підходить обкуриш, пропонує взяти банку. Відмовляюсь — свідомість має бути твереза — навчив мене гіркий досвід. Хоча для хоробрості випиваю стопку паршивого коньяку. Шлунок сковує біль. Чую хлюпання й кислий запах блювотиння — обкуриш обригався.

Аби самій не блювати, наважуюсь діяти. Встаючи впускаю шкірянку, раком піднімаю. Спідниця задирається й оголює сідниці.

Зиркаю через плече на кавалера — він на гачку. Крокую в знайому спальню. Закриваю штори, роздягаюсь. Руки тремтять від остраху й збудження. Лягаю на ліжко й закриваю очі. Облизую пальці, торкаюся себе.

— Куди без мене? — він збиває мій настрій.

Зітхаю та розкидаю руки, підгинаю ноги, манячи до дії. Неоковирно скидає джинси, кривий член коливається. Стримую огиду, побачивши його. Кавалер дістає з гаманця презерватив.

— Може без? — додаю, щоб звучати логічно: — Не ті відчуття.

— Щоб ти залетіла? — фиркає він.

Ледь натягує резинку й пнеться на мене. Входить грубо, неприємно, але я тут не для плотських утіх. Добре хоч розміром не вдався, тому витерплю. Лізе цілуватись, сморід дешевого пива та гнилих зубів крутить нутро. Відвертаюсь, зціпивши зуби. Лиже шию, кусає, дряпає щетиною. Моя тендітна шкіра палає. Гублюся в думках і спогадах.

Мне груди до болю. Нащо? Що з цими мужиками не так? Шершавими долонями сунеться вище, здавлює шию. В горлянці пече. Тягнуся до схованого за матрацом ножа. Стискаю пальцями рукоятку, глипаю на вікно через яке зможу втекти. Але він має померти інакше, тому болісно стогну.

Таки відпускає. Жадібно хапаю повітря. Заведений він довбе мене все сильніше. Крекче, закидає голову. Впиваюся нігтями в грубу плоть.

— Хочу відсмоктати, — мої слова змінюють його лють на радість.

Злазить на підлогу й гордо тикає член мені в обличчя. Дивлюся в очі й повільно стягую презерватив. Не противиться. Серце калатає сильніше, я стримую радість.

Стискаю прибор, щоб не вистрілив передчасно, беру до рота. Морщюся від огиди, на смак наче зіпсована кілька: солоний і гіркий. Жалкую, що пила той коньяк — хочеться блювати.

Смокчу й зиркаю на нього. Відпускаю член та до крові прикушую щоку. Металевий смак окутує язика. З подвійною силою повертаюся до справи. Стараюся, щоб кінчив швидше.

Сперма наповнює рот. Кавалер здригається і стогне, член потроху м’якне, але я не відпускаю. Ще секунда, ще мить, щоб моє нове жахливе єство проникло в нього. Щоб за місяць чи декілька років він теж почув мій діагноз ВІЛ. Ми обоє заплатимо болем і стражданнями за наші помилки. Я за те що обкурена дала трахнути себе незнайомцю. Він… мерзенний покидьок… аналізуватиме минуле… можливо згадає мене…