Лише одне твоє слово

Біль розірвав круговерть сновидінь. Сліпуче світло зранило зір. Крізь туман медикаментів Іван розгледів людей. Спробував привітатись, але німота скувала обличчя.

— Мовчіть, — промовив лікар. — У вас зламана щелепа.

— Ще хребет, обидві ноги, рука, — додала медсестра. — Пошкоджені нирки, легені, селезінка.

Незнайомець у чорному позаду промовчав.

— Дивно, що вижили, взагалі, — підсумував лікар.

Їдке усвідомлення потягнуло сльози. Аби приховати, стулив повіки, віддавшись маренням назад.

— — —

На третій день свідомість окріпла. Лікарі, медсестри більше нічого не розповідали. Лише капельниці, процедури та дрібка слів від них сповнена відрази.

Періодично в палату заходив таємничий незнайомець. Подовгу стояв біля іншого пацієнта, щораз розчаровано зітхав і переводив погляд на Івана. Можливо родич чи адвокат.

У полоні печалі хотілося заснути навік. Але біль, сморід хлорки та сечі не дозволяли. В палату хтось зайшов. Розплющив очі, лиш учувши знайоме зітхання.

Поряд сиділа дружина. Нафарбовані губи, укладка й сукня. Знадливо тендітна, якою давно не бачив.

— Мовчиш? — їдко запитала вона. — Немає, шо сказати?

Дістала з сумочки листок паперу, який одразу впізнав.

— А тут було, — очі забігали рядками, доки вуста не озвучили головне: — Тому через домашнє насилля, сексуальний шантаж і моральні знущання збоку дружини, я скоюю самогубство.

Знову зітхнула, зціпивши зуби. Звичний передвісник ляпасу від неї. Але тут не могла, тому мовила далі:

— Добре, шо я записку найшла, — нахилилася майже впритул. — Краще б у тебе вийшло. Тепер це розлучення, суди.

Зі сліпого кутка показався чоловік у чорному.

«Він був тут весь час?»

— Відвертаєшся? Стидно в очі дивитись? Нікчема…

«Вона не бачить його?» — нерви калатали серцем. — «Чи в мене глюки? Може й вона несправжня?»

— Це, — промовляючи, назад сховала папірець, — я спалю.

Іван не зводив погляд з незнайомця. Той витягнув передсмертну записку й поклав собі у кишеню.

Глипнув на дружину — та, взагалі, не помітила цього.

— І знай: сина більше не побачиш.

Чоловік у чорному підійшов упритул, торкнувся її скроні. Жінка відразу зіщулилась од болю.

— Чого ж ти не здохнув? — гаркнула наостанок і пішла.

Підморгнувши Івану, за нею подався й незнайомець.

— — —

Безнадійно намагався поворухнути ногами. Куди не дотягнувся параліч, тіло сковував біль. Дививсь у вікно до пекучих примар в очах. Глипнув на двері, через які хтось увійшов.

— Шо ти, синку? — далеко не з турботою промовила матір.

Не відразу розгледів постать, але голос упізнав. Пискляво противний, він пронизав Івану переламаний хребет. Сіла поряд і потягнулась у пакет.

— Принесла ось, — діставши мандарину, сказала. — Доктор каже тобі не можна. То я з’їм.

Нарешті очапавшись од сонця, розгледів матір і чоловіка в чорному позаду.

«Чому вони обоє тут?»

Замість відповіді лиш огидне чавкання.

— Це тобі не встидно? — нарешті розродилась на слова. — Як мені людям в очі дивитись? Не подумав? Виховала сина самовбивцю — позорисько.

Взялася за другу мандарину. Руками розтікався сік, який витирала об його простирадло. Плямкаючи мовила далі:

— Стрибнув з «мосту самогубців». Краще нічого не міг придумати? Як всі нормальні люди повіситись собі тихо вдома. Про тебе дурня все місто говорить.

Незнайомець ступив ближче.

«Я один його бачу?» — аби відволіктись, роздумував Іван.

— Не дивно Роксана подає на розвод… Добре твій батько від інсульту загнувся й лишив мене цих проблем. Але ти ліпші придумав, — взялася за третю мандарину, — до смерті буду няньчити синочка інваліда…

Невідомий клацнув пальцями й на останньому слові вона подавилась. Громом посипався кашель, шия до червоного напнулась. Вхопивши пакет, мати рушила з палати.

— — —

Прокинувся на світанку. Сіпнувся, прогнавши тілом біль. Поряд сидів чоловік у чорному. Дивився на іншого пацієнта.

— Шматок м’яса, — мовив він. — Мозок мертвий.

Дістав з кишені листок паперу — передсмертна записка Івана.

— Шкодуєш, що скоїв суїцид? — на мовчання продовжив: — Усвідомив, що хочеться жити?

Іван заперечно похитав головою.

— Шкодуєш, що не вдався, — незнайомець сам правильно відповів.

Розгублено лежав, думки спросоння не ліпилися докупи. Він марить — мозок вчепивсь у простий варіант.

— Смерть це полегшення, — продовжив чоловік. — Але є кращий варіант. Ти бачив, на що я здатний.

Бачив, або вигадав сам, сп’янілий од ліків і болю.

— Та цього мало… — заглянув у вічі невідомий. — Якщо впустиш мене, розділиш зі мною своє тіло, ми зможемо їх покарати. Дружину, мати, однокласників, які тебе цькували — усіх. Потрібно лише одне твоє слово: так чи ні?

Всі знущання, що Іван стерпів за життя, зосередились болем у зламаній щелепі. Але слово одне він подужав:

— Так…