Записка

Тримаючи записку тремтячою рукою, Ігор намагався не думати про її зміст. Це не може бути правдою! Таке могло статися, авжеж могло, ба більше – таке вже відбувалося, але не з ним, не його сім’єю!

Вільною від записки рукою, чоловік заліз у кишеню, дістав айфон, «засафарив» останні події, які були пов’язані з його випадком:

«10.02.18р неподалік с. Іванівка Черкаської області було знайдено понівечене тіло 14-річного хлопчика. Кінцівки й голова дитини були відділені від тіла та були викладені на землі у формі п’ятикутної зірки, центром якої слугував сам тулуб. Поліція наразі не має ніяких зачіпок, окрім записки, яку отримали батьки хлопчика за день до того. В записці були вказані координати місця, де було знайдене тіло та фото ще живої жертви. Слідство обіцяє докласти максимум зусиль та якнайшвидше знайти вбивцю.»

«02.10.20р у селі Юрківка були знайдені тіла двох дітей, хлопчика 16 та дівчинки 13 років. Понівечені та обезголовлені трупи були прибиті до дерев у місцевому лісі. Як і минулого разу – жодних зачіпок, окрім записки з координатами. Слідство триває.»

Інші три нотатки Ігор проминув, бо і так знав, що там буде написано. Але, бляха, цього не могло бути! Не з його сином!

…Сьогодні опівдні під вхідними дверима чоловік знайшов конверт, звичайний білий, який продається будь-де. Жодного підпису ззовні не було. Всередині лише фото усміхненого Андрія, а на звороті напис – «Село Озірне, за млином»…

- Де вам ставати?, - голос таксиста привів Ігоря до тями. – Млин он за тим магазином, але там така дорога, шо я тудою не поїду.

- Все добре, дякую, я вийду тут, – Ігор дав таксисту 200 гривень, - решти не треба.

Чоловік вийшов з автівки і попрямував в потрібному напрямку. Обійшовши магазин, він помітив будівлю млина, яка височіла на пагорбі. Через відсутність будь якого вуличного освітлення, довелося ввімкнути ліхтарик на телефоні. Керуючись ним та місяцем, який час від часу з’являвся на небі, Ігор добрався до млина.

- Як? Як таке могло трапитись? Ні, цього просто не може бути. Це розіграш! Блядський, йобаний розіграш! Але ж Андрія дійсно не було після школи вдома! А телефон? Скільки разів я дзвонив? Десять, двадцять? Вимкнений!

- Якщо це дійсно розіграш, то добре, що я поки не викликав поліцію. А якщо ні? ЯКЩО НІ??

Зайшовши за млин, Ігор не побачив рівно нічого. Ні сина, ні будь якого натяку хоч на щось. Чоловік зробив коло, ще одне і ще. Кожне було більше за попереднє, але результат один – нічого і нікого тут НЕМАЄ!

Проходивши ще півгодини, Ігор викликав таксі. Вже в машині він набрав номер сина ще раз і цього разу, о диво, пішли гудки. Один, другий, десятий. Слухавку так ніхто й не підняв.

- Певне спить. Так, мабуть телефон в школі «сів», а дома зі своєю Play Station він забув його підзарядити, а тепер уже спить.

На годиннику була за чверть друга, коли Ігор вийшов з машини біля свого будинку. Ключ лише на чверть провернувся в шпарині, як вхідні двері відчинились.

- Андрій не зачинив двері? Нічого нового, не вперше. АНДРІЮЮ, ти дома? Що в тебе з телефоном? Я хвилювався! Ти знову забув його зарядити? Андрію??

В будинку тихо, наче він і не кричав щойно. Зате в кімнаті хлопця горить світло. Чудово! Він вдома!

Ігор обережно прочинив двері, щоб не розбудити сина і зайшов всередину. Андрій сидів, обпершись спиною до стіни. Його руки й ноги були відділені від тулуба. Як і голова. Але не так, як тоді, не як в першій газетній нотатці. Ноги були пришиті до плечей, замість рук. Руки – долонями догори, до тазу, замість ніг. Вони тримали голову. З рота стирчав клаптик паперу.

Чоловіка знудило, знудило двічі. Витерши рукою сльози з очей та блювотиння з роту, Ігор дістав записку з рота сина.

- Як? Як це можливо??

«Ми знаємо, хто ти і що ти зробив. Ми знаємо, що ти зробив з нашими дітьми. Ми не пішли в поліцію. Ми пішли по тебе, по твого сина. Смерть для тебе – дуже просто, тому живи. Живи і щодня згадуй свого сина і що МИ з ним зробили. За те, що ти зробив з нашими дітьми! МИ тебе знайшли!

Батьки, яких ти залишив без дітей»