Доза

Утома мучила тіло Світлани. За вікном ніч, попереду паршива сільська дорога. До завершення зміни кілька годин.

— Петрович, швидше ніяк? Якщо сильний передоз, смерть так хіба констатую.

— На цих ямах прибавлю — констатуєш мою, — буркнув водій, міцно стискаючи кермо.

Закрила очі дещо відпочити. Скорочені бригади виснажливо жахливі. Швидка зупинилась. Слова Петровича привели до тями:

— Приїхали. Виходь, я поки розвернусь.

— Візьмеш ноші й підходь. Думаю згодяться.

Прохолодна ніч підбадьорила. Рушила з сумкою та болем у плечі напереваги. Запалила ліхтарик. Подвір’я поросле бур’яном, похилена хата. Лише тьмяне світло вказує, що там хтось живе.

Зайшла всередину: запах сечі та цвілі, за ним щось солодкаво гниле.

— Павлюк Тетяна?!

— Вона тут, — чоловічий голос пролунав з освітленої кімнати.

Скрипуча підлога, обдерті побілені стіни і жодних меблів. Типова домівка наркоманів, де все обмінялося на дози.

Під сяйвом свічки на матраці непритомна жінка. Поряд під стіною на сраці чоловік. Худі до відрази, потворні.

— Кололись, нюхали, курили? — на здивований позирк додала: — Мовчи — бачу шприц.

Одягнувши рукавички, присіла до пацієнтки. Склала ковдру під голову, поправила щелепу, аби язик не запав.

— Тетяно, чуєте мене?

Жодної реакції. Перевірила пульс — ослаблений, але стабільний. Дихання пригнічене. Шкіра бліда, зеленкувато-синя. Ціаноз губ і кінчиків пальців.

— Здається ж не Маковея, що вона так ширнулась.

Жарт наркоман не оцінив. Похитавши головою, продовжила обстеження. Прибрала зі спітнілого лиця жінчине брудне волосся. Перевірила зіниці: розширені, реакція відсутня.

— Дивно… Од передозування опіоїдами звужені.

Глянула ближче — чорнота розповзлася оком, навіть райдужки не видно.

— Вона чим обдовбалась?

— Не знаю.

— Як, ти, блядь, не знаєш? — зиркнула скоса.

— Нам на точці мужик, такий у плащі, дав чисто на пробу… — незв’язно беззубим ротом прошипів.

— Пиздець, — потерши чоло, буркнула Світлана.

Зважила всі за та проти, набрала шприц.

— Шо колеш моїй киці? — з недовірою фиркнув.

— Налоксон — антидот.

— Не чув таке.

— Дати їй умерти, бо ти, дебіл, щось не чув?

Замовкнув. Задивилась на поїдене трофічними виразками передпліччя, вколола у плече. Як навіть відкачають, навряд довго проживе.

— Шо тут? — гидливо запитав Петрович.

Кивнула, мовляв, підійди. Відкрила непритомній око.

— Бачив од ширки колись такі зіниці?

Той стенув плечима й прикрив носа від смороду.

— Ще й обмочилася... Що також дивно, — підвівшись, промовила до чоловіка: — Вставай, поможеш грузити свою мадам.

Поклали на ноші та понесли: Петрович попереду, неборака суджений у ногах.

— Стійте, — скомандувала Світлана в коридорі, вгледівши, як пацієнткою засмикав припадок.

— Це шо, бля? — позадкував зляканий наркоман, впустивши ноші на підлогу.

— Дурне, — вже в спину йому, гаркнула Світлана. — Клади поки, Петрович.

Тільки той нахилився, з кімнати вискочив чоловік і пригрів його табуреткою з криком:

— Шо ви зробили їй, суки?!

Закривавлений водій з’їхав по стіні.

— А тебе, курка… — вхопивши за ногу, напад чоловіка перервала Тетяна. — Киця, шо ти?

Її тіло тремтіло, вугільні очі забігали під світлом ліхтаря.

Світлана глипнула на побитого колегу. Силувалась підняти — даремно. Потягнула в кімнату поряд до крихти безпеки. Грюкнула дверима, вхопившись за вимучений поперек, закрилась на шпінгалет. Наостанок вгледіла зігнуту рачки пацієнтку.

— Сраний Київстар, — гримнула на відсутню мережу.

Нутро захололо — з коридору почувся вереск. За ним стукіт і крик, чоловічий:

— Киця, блядь!

Переляком у голові палали питання.

— Петрович, іти зможеш?

Той хитаючись підвівся.

— Зможу, — витираючи з обличчя кров, відповів. — Срані наркоші.

Роззирнулась. Вікно заклеєне плівкою, за ним видніються габарити машини. Надірвала край. Перед носом надвір вилетів наркоман. За мить Тетяна повалила його на долівку. Осідлавши, припала до грудей. Цілує? Бризки артеріальної крові відповіли.

— Пиздець, — з відчаю прошепотіла Світлана: — Казала мама купи балончик.

Ніби вчувши її, озвіріла жінка скочила на ноги. Перекошена закривавлена фігура, вискалені зуби — виглядає жертву. На гавкіт собак кинулась у темінь.

— Петрович, це треш, валимо звідси, — зірвавши плівку, пробубніла.

Під скавучання пса, вилізли надвір. Напарник важко сопів, ледь волокла зранене тіло. Черепно-мозкова травма — навряд потягне водіння. Дістала з його кишені ключі.

В скронях пульсації ляку, навколо крики, голосіння. Відкрила пасажирські дверцята, всадовила Петровича й побігла до водійських. Заскочила всередину. Ледь запхнула ключа, та все-таки завела автівку. За бурчанням двигуна почувся стукіт. Подих застрягнув у горлі.

Скло розлетілося салоном. Крізь розбите вікно Тетяна витягла Петровича назовні. Вереск і бризки крові. Перша передача, газ у підлогу. Сіпаючись швидка зірвалася з місця. Страх гнав Світлану подалі, не даючи мозку осмислити дійсність.

Попереду, освітлена фарами, постать чоловіка в плащі…