О, вічная Гекато, чи доля це моя, а чи недоля? О, хто я? Скажи мені, велика мати! Чого ж мовчиш? Чого не розмовляєш з чадом ти своїм бездарним? На цій землі, богами кинутій й забутій, живу для чого я? Закохане дівчисько вражене підступною стрілою Ерота, малого виродка із курки крилами й такими ж мізками? Чи все ж я чарівниця, що силою своєю могла зрівнятись із самою Герою? А може тільки вбивця: жорстока, ница і безлика, що лиш жадала крові?
Мовчиш? Як і усі боги твої трикляті. Я проклинаю вас! Своєю силою, що ще горить в порепаних від каторги сімейної руках, отою силою, що спить у темних засіках душі моєї. Проклинаю! Всіх ницих, жадібних п’яничок та гульвіс! Бодай би всі ви повиздихали ще на зорі світів! Бодай би Хаос неосяжний ніколи вас з утроби та й не вивергав!
Моя Колхідо рідна, місце мої сили, моєї юності та мрій дівочих, край гордих воїнів та жон прекрасних! Зміняла я тебе, моя Колхідо. На що? На стіни: холодні, чорні та чужі, на цвіль у закутках та тарганів, які готові Цербера обгризти до кісток, на чоловіка-зрадника, що з Главкою розпутною вовтузиться в шовках.
— Матусю, а коли обід?
— Клич брата, Ферете, вже накриваю.
Апсірте, мій стражденний брате, прости сестру свою за муки, що причинила я тобі. Що різала тебе живцем кинджалом без докорів жалю та совісті. Хоч ти й молив — глуха була до криків я твоїх. Не виловив усі шматки твої наш батько — постарів в день на сто життів сердешний. На дні морськім лежать ганебно — серце моє крають.
Все! Досить! Я бажаю жити, як жінка, а не річ чи інструмент в руках мужланів ситих. Позбудуся всього, що із життям колишнім ще єднає. Почну із мови, огидної, що наділив мене народ та Евріпід. Я — жінка, я — не міф!
Хм, наче попустило. Нарешті я вільна від цієї поетичної форми. Дякувати... А нема більше кому дякувати. Дякую собі і більш нікому.
— Хлопці, обід готовий.
— О, матінко, чи все гаразд з тобою? Ти якась бліда.
— Все просто супер, Мермере.
— Ти нездорова, матінко?
— Ні, навпаки, я нарешті вилікувалась. Раз і назавжди.
— Ти нас лякаєш з братом, прошу зупинись.
— Заткнися вже і жеріть свою амброзію чи що там у вас на тарілці.
Якби ж ви знали, що у ваших стравах, то так б не шкірились, довбані спиногризи. Доїдайте швидше, а то мені ще потрібно отруєне плаття Главці надіслати і квитки на Кіпр замовити, навряд тепер дід Геліос надішле за мною колісницю із драконами.
— Матусю, боляче, пече неначе в кузні у Гефеста.
— О, мої ноги, я більше їх не відчуваю.
Так і думала, що потрібно було додати всю отруту. Хоча може й на краще, якщо вони не здохнуть до приходу Ясона. Нехай полюбується, як це коли твоє безтурботне життя перетворюється на вічне страждання. Хай відчує, що таке бути безсилим перед лицем смерті.
— Куди ти йдеш, а як же ми — сини твої?
Шкода я на власні очі не зможу побачити твої муки, Ясоне. Але повір, я знаю, що це таке. Тепер ти житимеш моїм життям, а я... А що я? Ніхто й не знатиме куди поділась дивакувата жіночка з синцями під очима від недоспаних та проплаканих ночей. Таких тисячі. Я розчинюсь між ними і заживу, як я сама того захочу.
— Мій брат — мені здається, він не дише.
А ще куплю собі великий капелюшок. З бантиком. Точно, з великим рожевим бантом. І стрази.
— О, рідна наша, порятуй. Боюсь Танатоса я вздріти... Не час мені.
Наче нічого не забула. Можна вирушати.
— Ну, що ви так не обережно? Всю скатертину кров’ю забризкали. Батечку привіт передавайте. Звісно, якщо встигнете.
— Не покидай...
З чого ж почати своє нове життя? Буду вести щоденник.
День 1. Сьогодні я вбила своїх дітей.