М'ячик

Вхідні двері грюкнули так, що в серванті задзвеніли кришталеві келихи.

Після сварки батько завжди йшов з дому, щоб повернутись, коли градус напруження між ним та його дружиною спаде.

Сашко сидів у своїй спальні й перебирав старий конструктор. Раніше йому було страшно від їхнього крику, а тепер він звик.

З кухні донісся грюкіт. Мати займалась тим, чим зазвичай займається після сварки з татом – драїла увесь посуд, наче так могла відшкребти усі образи та бруд подружніх років.

За вікном стояла мряка. Вітер носив у повітрі жовте листя. На горизонті високі башти заводу врізались у темні хмари.

Сашку захотілось прогулятись. Він одягнувся і вийшов у коридор. Мати стояла на кухні спиною до нього. На ній був синій халат у дрібну квітку, протертий в декількох місцях. Вона до скреготу і блиску натирала содою величезний баняк.

– Я піду у двір. – Сказав Сашко обережно, не бажаючи, щоб той баняк полетів у нього. Вона не відповіла. Можливо не розчула? Сашко невпевнено повторив ще раз.

– Йди вже! – Різко відповіла вона, не повертаючись.

Сашко натяг чоботи та шапку з помпоном, взяв гумового м’ячика, кишеньковий ліхтарик і вийшов з квартири.

Вже сутеніло, і в вікнах займались перші електричні вогні. У дворі було порожньо. Поскрипували старі гойдалки.

Далі від двору стояв старий закинутий парк. Там рідко хто ходив, особливо після заходу сонця, але Сашко любив запах моху та ялівцю і вузьку доріжку, яка звивалася змійкою між дерев. Він повільно йшов по парку, крутячи у руках м’ячик. М’ячик був вкритий візерунками, в яких його уява вбачала химерні сюжети.

Сашко кинув м’ячик об стовбур найближчого дерева. М’ячик м'яко відскочив та знову потрапив хлопцю руки. Він кидав його знову і знову, з кожним разом збільшуючи дистанцію між деревами.

“Ось п’ять очок, ось десять! А якщо потраплю аж в отой крайній дуб, так щоб не зачепити інших дерев, то отримаю цілих тридцять!”

Сашко кинув і промахнувся. М’ячик полетів за дерево і впав у м’яке листя. Він пішов углиб парку до міцного дуба. Тут майже нічого не було видно. Щільні крони дерев не пропускали тьмяне вечірнє світло. Хлопець дістав ліхтарик. Світло від нього було слабким, але вистачало аби роздивитись що лежить під ногами. Він пошарив світлом по темній землі, розгрібаючи носками чобіт листя та відкидаючи його у сторону. М’ячика ніде не було.

Сашко почув, як об землю вдарилось щось м'яке, схоже на його м’ячик, і пострибало вглиб парку. Він направив світло ліхтаря у ту сторону, звідки доносився звук. З темряви у блякле світло заскочив його м’ячик, наче хто скинув його з дерева, відскочив і знову зник у темряві.

Гуп! Гуп! Гуп!

Сашко зробив крок у темряву. На маленькому обличчі читалось здивування й острах. М’ячик дражнив його, з’являючись у світлі ліхтаря, а потім раптово зникаючи.

Сашко вирішив піти за ним. Поволі м’ячик стрибав до величезної купи сухого листя, то з'являючись, то зникаючи у променях світла від ліхтарика. Нарешті, він завис у повітрі, повільно обертаючись. Сашко зачаровано спостергів за маленькою цяточкою, де химерні лінії на м’ячику сплітались одна в одну. В його очах зблиснули два вогники й розчинились, просочуючись глибоко у нього. Голова зробилась легкою і порожньою.

М’ячик стрімко полетів униз і зник у гірці листя з легким шурхотом.

Сашко підійшов до купи й подивися у те місце де зник м'ячик. Він встав навколішки та засунув руку вглиб купи, обшукуючи її.

Сашко опустив руку, але не відчув твердої поверхні землі. Вона була така ж м’яка, як і листя. Він натис на шурхітливу поверхню і вона прогнулась під ним. Здавалось, під листям є ще щось. Сашко злякався і хотів розправитись. Його долоня зачепила гладку гумову поверхню. Він міцно стис м’ячик і потягнув руку. Його смикнуло вперед. Він перелякано скрикнув.

Гуп! Гуп! Гуп!

М’яко зашурхотіло листя позаду. Шию обдало теплим повітрям, наче від чийогось подиху. Сашко закляк від страху. Його підхопило у повітря, перевернуло та кинуло спиною у листя. Воно обхопило його м’якою ковдрою і потягнуло вниз, ховаючи у своїх обіймах. Він зник, і його крик розчинився у морозному повітрі.

В останній день зими вітер зірвав зі стовпа оголошення і кинув у калюжу. Вода розмочила папір і залишила тільки уривки слів: “...при собі мав гумовий м’ячик.”