Чар-зілля

Такі містечка не були особливі абсолютно нічим. Схожих можна нарахувати сотні, а то й тисячі. Сірі п’ятиповерхівки, обов’язково парк Шевченка і кілька кафе, де з однаковою періодичністю відбувають дні народження, весілля та поминки. Якщо пощастить — чергова історична пам’ятка, про яку патетично згадуватиме мер і вчителі історії.

Та було одне місце, яке зачаровувало і вабило усіх, чий вік ще дозволяв романтизувати нічні прогулянки з десятьма гривнями в кишені. Старий цвинтар — чи то єврейський, чи то польський, ніхто так і не міг згадати, настільки він був давнім. Єдине, що про нього говорили — це те, як совєти зробили на тому місці парк розваг, де періодично калічилися діти (та й дорослі, відверто кажучи, теж). Старші бабці пошепки переповідали, що нікому на тій землі щастя не буде, бо потривожили і так невпокоєні душі.

Але коли тобі трошки більше за вік, з якого алкоголь можна купувати офіційно (і з якого дивним чином перестають питати паспорт), перспектива зіткнутися привидами давніх чи то євреїв, чи то поляків лякає не так сильно, як зіпсоване побачення. І на застереження від старої сусідки “перестань туди ходити, там люди розум втрачають”, так і хочеться відповісти щось колюче-замріяне “я і так втратила розум від кохання”.

Бо що може зіпсувати побачення, коли ти ведеш її за руку і з усією ніжністю вмощуєш на пледі біля якогось непоказного каменя. Ти ж розпалюєш багаття, аби зварити на ньому щось схоже на глінтвейн (з найдешевшого вина з АТБ, звісно ж) і жартуєш щось дурне про приворотне зілля. Здається та ж стара сусідка колись розповідала, що воно “повертає кохання до життя”.

— Люба, здається вино зіпсувалося, у нього такий дивний запах.

Обертаєшся. І розумієш, що дивний приторно-солодкий запах, від якого шлунок скручується і підіймається все вище, здається, аж до горла, зовсім не від вина. А від напіврозкладеної плоті, що шматками злазить із тіла колись-найгарнішої-дівчинки.

Жах на мить охоплює усе тіло. Невже розповіді про прокляте місце, що зводить з розуму, таки правда і ти по-справжньому збожеволіла настільки, що мариш? Це ж не може бути насправді — ти впевнена у власному ясному розумові більше, ніж у тому, що Земля кругла. Ці вгодовані личинки, що цілими жменями виповзають із ран, походження яких уже й неможливо опізнати, це точно якийсь дурний вибрик мозку. Усі привиди і зомбі залишилися в підліткових серіалах, за якими колись фанатіли усі однокласники.

Протираєш очі і глибоко вдихаєш. Це все марення, але цей запах гнилі врізається прямо у легені і скручує все тіло. Уява (це точно все вона, не треба було слухати всілякі дурниці перед зустріччю) малює як одне з найулюбленіших очей у світі (колись ти до жахливого банально порівнювала їх з океаном, бо як іще починати незграбний флірт) випадає під натиском купки черв’яків і з гидотним звуком падає на камінь. Ти рефлекторно вишкірюєшся, помітивши, що воно впало рівнісінько між двома датами, висіченими на тому камені.

Це все якийсь глюк. Точно. Не варто було вчора пити ту дивну мішанину на вечірці. Це точно все через неї. Ти повертаєшся до свого багаття, помішуючи те саме “зілля, що поверне кохання до життя”.

І починаєш вірити. Воно поверне.

Правда ж?