Потойбічний Мурзик
— Отже, ти хочеш пройти посвячення в готи? — спитав Корвін. На кам'яному обличчі посміхалися лише очі.
— Мабуть. — Христина опустила очі. — Думала, що хочу. Зараз не впевнена.
— І хто ж це тобі сказав?
— На форумі прочитала.
Корвін засміявся.
— Скільки тобі років, дівчинко?
— Вже п'ятнадцять. Скоро буде шістнадцять…
— Тоді вибач, леді. З посвяченням доведеться почекати. До твого повноліття.
У Христини на очах виступили сльози. Корвін знову засміявся.
— А як же твоя мама тобі дозволила?
— Вона на роботі допізна.
— А батько?
— Батька немає. А вітчим не щодня працює. Два дні на роботі, два дні бухає. Тож я вештаюся деінде, поки мама не прийде. Бо вітчим як нап'ється… Він зек, розумієш? Він або б'є, або чіпляється. Каже, що я вже доросла.
Корвін зітхнув і похитав головою.
— Тож тому ти хочеш провести ніч у склепі?
— Я хочу вирватися з пекла, у якому живу. Стати іншою. Пройти цей обряд.
— Туфта! Нема ніякого обряду, розумієш? Хочеш бути готкою — просто будь нею, якщо ти такою себе відчуваєш. Бо готика всередині тебе. А не в цих шмотках, макіяжі.
— То чому ти прийшов?
— Краще вже я, ніж якийсь п'яний тусовщик, якому аби потискати отроковицю у склепі.
— Як ти мене назвав?
— Сорян, подруго, це в мені колишній семінарист говорить.
Він засміявся, взяв дівчину під руку. Вони пішли повз огорожі могил та густі кущі. На мить Христині здалося, що у кущах промайнула тінь. Вона різко зупинилася.
— Що трапилося? — спитав Корвін.
— Мені здалося, хтось за нами йде.
Хлопець не відповів, лише похитав головою.
— То ти знаєш якийсь склеп, де можна переночувати?
— Знаю. Ходімо. Там будматеріали зберігають. Але він старовинний, з візерунками. І саркофаг там є. Все як треба.
Вже зовсім стемніло. Христині весь час здавалося, що за ними слідкує чийсь погляд. Але вона боялася сказати про це хлопцю.
Коли дійшли до склепу, із-за хмар вийшов місяць, залив блідим світлом все навколо. Христина відсахнулася, бо їй здалося, що з могил підіймаються прозорі сірі тіні та зловісно шепочуть їй, наказуючи забиратися геть. Вона затремтіла.
— Ти що, боїшся? — спитав Корвін і взяв її за плечі.
— Ні, просто холодно.
— Мабуть, ти забула, що в травні ночі все ще холодні.
— Ходімо, — вона зробила крок вперед, тримаючи хлопця за руку. І спіткнулася об щось тверде. Пальці на ногах пронизав тупий біль. Вона зойкнула та ледь втрималася на ногах. Поглянула униз та побачила пару черевиків, вкритих темними плямами. На її кросівках теж потекла темна рідина. В ніс вдарив металевий запах. Вона нахилилася, провела пальцем по кросівку, піднесла палець до очей. І заверещала.
— Це кров! Боже, це кров! Зовсім свіжа.
Темна рідина тоненькою смужкою тяглася від самого входу до склепу. Ворітниці були відчинені на щілинку, звідти тхнуло пліснявою, сирістю та затхлим повітрям.
Корвін обійняв дівчину. заспокоюючи її. Христина відчула. як шалено стрибає серце у грудях. Хлопець поліз у наплічник. В його руках опинився довгий кийок.
— Шо це? — спитала Христина.
— Ліхтарик-шокер. Не бійся.
Він ввімкнув ліхтар і посунув ворітниці. Щось кругле полетіло та впало під ноги. Христина придивилася та заверещала. Біля її ніг лежала голова дівчини. Кров запеклася на довгому чорному волоссі, з відірваної шиї стирчали судини.
— Біжи! Ось, тримай — Корвін протягнув гаманець. — Біжи на площу і викликай таксі. Їдь додому. А я подивлюся, що там.
— Там… Вбивця…
— Я розберуся з ним. Біжи. Швидко. Набереш мене вранці. Все буде добре.
Він щосили ляснув дівчину по сідницях. І вона побігла, не оглядаючись…
***
Вранці Христина йшла Андрієвським узвозом. Телефон Корвіна все ще був "поза зоною досяжності". Вона шукала його в натовпі, вглядаючись в обличчя перехожих. На плече лягла важка рука. Вона обернулася і побачила низенького чоловіка з чорним волоссям та бородою, дуже схожого на Павла Глобу, якого в дитинстві бачила в старих газетах у бабусі. Чоловік вперся в неї блискучими безумними очима та прошепотів:
— Тримайся надалі від цвинтаря, склепу та могил. Ви там брудните та смітите. Я цього не терпітиму. Тримайся якнайдалі, якщо хочеш жити…
Він зник у натовпі. Христина протерла очі, не вірячи, що це їй не примарилося. Але плече, за яке вхопився чоловік, досі боліло. З її очей потекли сльози. Корвіна так і не знайшли: ні наступного дня, ні наступного тижня, ні наступного року. Він зник безслідно…
