Жовті квіти

“Ми розквітаєм там і тут

на полі зорі

в квітковім морі

не вирвешся із наших пут.”

В дитинстві Мія любила проводити літні канікули у бабці в маленькому містечку серед пагорбів. Кожен день на природі був як чарівна пригода. Випадки були веселі і не дуже, а часом і зовсім не дуже. Та спогади з дитинства завжди приємно зігрівали і думкою повертали у безтурботні часи.

Ясним і не дуже приємним спомином про духмяні літні вечори були жовті квіти, непримітні на перший погляд, з дрібними суцвіттями. Вони росли в полі серед розмаїття усілякої трави і живности, приманюючи пахощами комах. Цим користувалися велетенські коричневі павуки, будуючи свої павутинні печери під жовтими розсипами квіток. Існувало повір’я, що ці квіти ростуть з потойбіччя і здатні затягнути душу людини на той бік. Говорили, що не варто їх збирати в букет і класти біля ліжка. Коли настає ніч, рослини прокидаються і душать сплячого. Зранку в постелі лежить бездиханне тіло, на тумбі стоїть свіжий оберемок квіткових зірок, а душа —  в невідомості. Навіть знаходитись біля тих рослин було моторошно. Вони були гарненькі, крихітні золотаві косиці. Наче тягнулися до рук і шепотіли: “Візьми нас”, та дитяча уява малювала колькі стебла, що затягувались на шиях сновидців. Від образу рослин, що залазять у ніздрі і вуха, обвиваються навколо тіла, робилось лячно і волоски на шкірі ставали дибки. Це була улюблена страшилка серед дітей. Втім, їх ніколи ніхто не зривав. Навіть серед царства квітів і літа може причаїтися щось темне і жаске.

Бабця давно померла, дім залишила в спадок внучці. Він став місцем спокою і втечі. Розташований на околиці містечка, оточений лісом і квітучими полями, цей дім був наче образом з казки. Цього разу Мія поїхала туди побути на самоті й відпочити від рутини шумного життя хоч один день.

“Привіт. Я на місці, все добре. Забереш мене післязавтра? Ага. Бувай.” — вимкнула телефон і поклала в шухляду тумбочки. Планувала не вмикати до післязавтра. Відпочити варто і від ґаджетів теж. Зараз вона добре виспиться в тиші, і завтра піде на довгу прогулянку.

Наступного дня Мія збирала трави на чай, читала книжку на камені біля струмка, мала соло пікнік у лісі. Сонце опускалося до небокраю і врешті настав час вертатися до хати.

Борючи зарості ожини, які хапалися за ноги, нарешті вийшла з лісу. Галявина буяла безліччю квітів і трав. Призахідне сонце золотило все навколо. Цвіркуни співали свої вечірні серенади. Дівчина захотіла насолодитися цією миттю, сіла прямо в траву, вдихала літні пахощі. Було затишно і спокійно. Аж раптом побачила знайомі з дитинства дрібні квіточки і по хребту прокотилася хвиля морозу. Мія торкнулась суцвіття, довго дивилась, зірвала. Покрутила в руці. “Які вони красиві, як маленькі зорі”, — подумала дівчина, — “Це ж треба, а я їх боялась в дитинстві. Душать вночі. Пфф. Хто це взагалі придумав? Такі дурні забобони! Та хіба ж ми не виростаєм для того, щоб бороти наші дитячі страхи?”

Мія усміхнулась і потягнулась до квітів: “Ходіть до мене, маленькі. Я більше вас не боюся.”

Сонце ховалось за пагорб, вітер зривався все сильніший, а вона поверталась стежиною до будинку з великим букетом в руках, але не бачила, що за нею скрадаються тіні.

Квіти поставила в глечик на тумбі у спальні. Кімната наповнилась пахощами літнього поля.

Мія лягла в ліжко приємно втомлена, заплющила очі і провалилась у сон і вже не почула, як вітер відчинив вікно і впустив до кімнати тіні, темніші за ніч.

“Зараз, на жаль, відсутній зв'язок з вашим абонентом. Зателефонуйте, буль ласка, пізніше.” Андрій набирав її номер телефону знову і знову.

Він стукав у двері все сильніше і гукав Мію, але вона не відчиняла і не відзивалася. Закралася тривога. Обійшов будинок навколо і сад — не знайшов. Страх, що сталося щось погане накотився важкою хвилею. Довелось вибити шибку в дверях, тоді зміг увійти всередину будинку. Кинувся нагору до спальні — і закляк. Вітер шарпав мереживні фіранки. Мія лежала в ліжку, волосся розсипалось по подушці, руки з скрюченими пальцями лежали на шиї. На блідій шкірі зміїлись фіолетові полоси. Застиглі очі вирячилися в напрямку відкритого вікна. Відкритий рот наче запечатали чимось сірим. За мить звідти показались темні лапки павука.

“Які красиві квіти”, — подумав чоловік — “Як маленькі зорі…”