У пітьмі

На столі світиться лампа. Коло столу стоїть новорічна ялинка у вигляді гірлянди, яка сяє різними електричними барвами. Кімнату освітлюють лише вони двоє- надіюсь, більше ніхто крім них. Тому що відчуваю ще чиюсь присутність крім нашої.

Я живу одна. Тато взагалі перестав мене відвідувати- каже що не може. Але я думаю, що не хоче. Він жив зі мною, а потім днем за днем почав їздити на ночівлю до своєї коханої. А я ж доросла- можу і сама побути.

Спочатку мені це дуже подобалось - свобода. Проте знав би тато, що насправді свобода  - це ілюзія. Тому що живу я зовсім не одна.

Я прокинулась вночі. Мій погляд падає в темну подушку. Відчуваю- гола нога в повітрі висить. Що було б, якби я цього не помітила раніше? 

Ні, воно не витягне руку з-під ліжка, адже у мене там ящики. Воно надто велике, щоб туди поміститися. Проте нічо ж не заважає йому… Просто взяти і хапнути за ногу? А що потім з нею? 

Воно бере своїми чорними велетенськими долонями мене за щиколотку, лоскоче мою п’ятку своїми довжелезними пальцями, з яких стирчать довгі та гострі пазурі. Воно тримає ногу міцно, наче чекаючи, що я обернусь і гляну на нього. Але я знаю його. Я знаю як воно виглядає. І я знаю, що якщо я перевернусь на спину, то воно вкусить мене, дивлячись своїми білими, без зіниць, величезними очима, з широко відкритим ротом, повним гострів, наче у ящера зубів. Тоді і почнуться всі веселощі.

Я не обертаюсь. Я дуже хочу в туалет. Лампа і ялинка- мій порятунок. 

Гляну на телефон - 3:56. Спатки хочу, але в туалет ще більше. Я встаю з ліжка, і п‘ю ковток води, яка завжди стоїть у мене на комоді. Дивлюсь на штори, а під ними чорні волохаті ноги стоять. У мене тапки такі колись були, проте викинула. Ну то хай стоять. Фігури за шторою я не бачу.

Щоб дійти до туалету, потрібно пройти через темний коридор. Щоб ввімкнути світло, так само. Потрібно налаштуватись.

Я виходжу в темний коридор. Нічого не бачу. Повертаю ліворуч - а там здалеку інша спальня. Вона трохи світиться- там лампа горить. Тьмяне освітлення покриває кімнату, а скажений розум покриває мій мозок. Десь посеред кімнати, на мене стоїть і дивиться воно. Воно змінюється. Тільки що це було величезне створіння, що досягало стелі. Воно стояло, а тримали його 8 лап покритими якоюсь тканиною. Видно лише обличчя- видовжене, біле, наче нові шкарпетки. Очі чорні- точніше їх нема. А під ними широка усмішка, яка так і хоче мене вбити.

Тепер це тінь, що просто стоїть. Стоїть і не дивиться на мене. Тому треба бути тихішою.

А тепер це брудна істота, подібна на людину, з довгим волоссям, що прикриває обличчя, яка рухається в різні боки туди сюди, наче я після крутої вечірки. Воно йде до мене.

Клік! Є світло. Тільки у туалеті ніколи нікого нема. Проте хто є поза ним?

Сижу. Дивлюся на двері, а вони прямо перед мною. Бачу, як рухається ручка дверей. Повільно й ненавязчиво. Не відчинять - я в безпеці. Проте знову треба йти.

Чую, як воно тихенько стучить у двері в квартиру. Дивлюсь у вічко - темрява. Відхожу. Знову. Дивлюся - а у під‘їзді світло. Перед моїми дверима стоїть воно. На ньому купа бинтів, а на голові пов‘язка. Обличчя засмагле та якесь… Пом’яте? Очі ховають величезні темні окуляри. То й що? А лякають мене губи. Нафарбовані у рожевий, але лише по контуру - адже шкіри немає. Все що лишилось від вуст нагадує суцільну скалічену площину, яку підкреслює ще й кривожерливість. Я незнайомцям двері не відчиняю.

Стою навпроти дзеркала у ванній. Моє обличчя змінюється що секунди. Це не я. Це щось демонічне. А з віддаленої кімнати з тьмяним світлом прямо на мене дивиться темна тінь…

 Дивлюсь на кухню- там темно. Її освітлює лише сяйво місяця. Коло вікна хтось стоїть. Обертається і біжить до мене. Я зачинаю двері зі всієї сили, і чую як щось вдаряється в них. Крізь скло на дверях я бачу білі долоні, що повільно падають додолу…

Я в кімнаті. Настав час вимкнути лампу та ялинку. Вони цього чекають.

Тиша.