Хибарі, халупі. Частина І

До тями прийшов лише вчора. Прокинувся на кухні в калюжі блювоти та кров’янистого харкотиння. Пригадую, пізніше годинами розглядав цю субстанцію. Виловлював і обнюхував найдрібніші шматочки, намагаючись знайти в них підказку. Що їв? Де був? Відшукати натяк про те, як саме сюди потрапив.

Довго плентався тьмяними коридорами покинутого будинку, заповненого затхлою порожнечею, запахом трупного смороду, проте не відповідями. Намагався зачепитися за уламки спогадів, але отримував натомість блаженну благодать із забуття.

Нині обережно припускаю, що свідомість могла повернутися ще зо два десятки років тому, а спогад про пробудження став настільки яскравим, бо являвся першим. Та чого варті гіпотези істоти, яка не пам’ятає минулого. Елементарних речей, як от дівочого прізвища матері (та що згадувати бідолашну жінку — не пам’ятає власного імені) або дати свого народження.

Єдиною екзальтацією на перших порах стали окраєць чорного хліба, полумисок несолодкого малинового варення та кухоль молока, які щоранку залишала невловима рука на обідньому столі. Але враження від появи їжі з часом притупилося; змінилось станом загальмованої безнадії й слабкості у м’язах, з нечастими спалахами розгніваних поривів через приречену одноманітність бідної, майже церковної трапези.

Назовні виходив зрідка через гнітючу тривогу, що відчувалася у повітрі. Нестерпно було спостерігати за кронами дрімучих хащ, які сплелися навколо будівлі. У найвищій точці, наче у химерному суцвітті, вони утворювали ортодоксальний хрест неправильної форми. Заломисте, понівечене гілля не пропускало сонячного проміння. Єдине світло, з яким доводилося стикатися, йшло ніби нізвідки, мало неприродно синюватий колір, і, здавалось, рентгеном просвічувало бліду шкіру та кістки наскрізь.

Вицвілі стіни та прогнила стеля будівлі раптом здавались ріднішими, та сам не помічав, як з гучним лементом повертався назад. У в’язницю без спогадів або майбутнього. У місце, де вив наче пес на ланцюгу через душевний біль, що пронизував тіло і розум. Де бився головою об стіну з нетесаного каменю, доки очі не заливало кров’ю. Де, забиваючись у найтемніший куток, мастурбував на імена жінок, яких ніколи не бачив, крім як у власній уяві.

Марними були й спроби залишити територію. Не раз, і не два, зібравши волю в кулак, намагався продертися крізь зарослі. Але ліс не пускав. Гострі колючки роздирали шкіру, від чого кров стікала брудними потоками. Гілки били по щоках, у намаганні повернути втікача. А коли нічого з цього не допомагало, за справу брався густий туман. Він душив невидимими холодними пальцями, вдавлюючи гортань до хрускоту кадика. Його в’язка маса осліпляла; норовила потрапити у кожен незахищений отвір на кволому тілі. І кожна подібна подорож врешті-решт завершувалася там, де й починалася — біля вхідних дверей будинку.

Одного разу, під час чергової бездумної прогулянки коридорами, помітив двері, яких ніколи не бачив. Карбована дверна ручка, типова для будинку, відрізнялася лише тим, що здавалася… новою. За дверима — непроглядний морок.

Рішення перевірити приміщення прийшло само собою. Швидко спустився вниз по сходах. Під ногами безтурботно захлюпала якась рідина — у темряві не було видно. Рухався навпомацки, торкаючись ближчої стіни правою рукою. Вперся у щось тверде. На дотик — письмовий стіл з полицями для книг. З щенячим трепетом обмацував кожен сантиметр нової поверхні, доки не натрапив на предмет, схожий на лист паперу. Схопив його та прожогом вискочив на поверхню.

У синюватому світлі предмет виявився паперовим конвертом, старомодно запечатаним восковою печаткою зі стилізованою літерою «Л». Зірвавши знак, знайшов всередині вицвілий лист паперу з дрібними літерами.

Лише одна фраза, від якої кров прикипіла до черепної коробки та боляче застукало у скронях:

для продовження читання, оплатіть підписку ChatGPT.