Колія до Помежів'я

Стою на східцях, коли Наталя подає мені валізу — спільними зусиллями затягуємо її у вагон.

Відчиняємо двері й опиняємося у тісному коридорі (тут і двом годі розминутися), що так нагадує гуртожиток.

Шукаємо наше купе: місця №17 та №18 (Наталя довго переконувала мене, що ці цифри — щасливі).

Спроквола розглядаю пасажирів: ось хлопець у військовій куртці, а там матір із донькою сплять (напевно, їдуть здалека), а тут дідусь дивиться у заклеєне скотчем вікно. Мріє про щось.

Наталя штурхає мене й тягне за рукав до одного з купе — це наше.

Усередині — порожньо.

— Оце так пощастило! — випалюю і кидаю свою сумку додолу.

Потім лізу на другу «полку» і вдаю з себе мавпу (звуки видаю характерні). Наталя сміється.

Так хороше, що нам вдалося вирватися з міста!

З цього сірого, похмурого та задушливого міста — бодай на кілька днів.

Посміхаюся.

А тоді зачинаю співати:

— Ти мо-о-ої вітрила, музика моя!

— О боги... — кривиться Наталя.

Поїзд рушає.

Вокзал поволі зникає з поля зору.

Ми їдемо! Нарешті їдемо!

× × ×

— Чай, кава? — питає повненький чоловік і уважно на нас дивиться.

— Ні, спасибі! Маємо, — показую на термос.

Він знизує плечима і йде.

Їдемо вже довго.

За вікном тепер тільки й видно, що ліси, поля та далекі гори.

Зітхаю.

Зв'язку немає, інтернету — теж.

А Наталя, як на те, задрімала. Щойно ми дограли чергову партію у «дурня» — вона з честю прийняла новенькі «погони» й сховалася від мене нагорі.

Монотонний пейзаж і справді хилить у сон, але рівень кофеїну у крові заохочує танцювати гопака.

Вглядаюся у блакитне небо, мислю на що подібні хмари, котрі байдуже пропливають повз. На курчатко? Чи може на журавля?

Аж раптом ціпенію: щось летить.

А що?

Час сповільнюється, я недолуго блимаю очима й вже за мить переді мною здіймається стовп вогню.

Вибух.

× × ×

Роздаю карти — недбало кидаю на столик, а Воно кігтями їх підбирає.

І хай вони вже з дірками та заляпані кров'ю — мені це не важить. Чого-чого, а карт тут завжди вдосталь.

Істота зиркає на мене крізь щілини білої кістяної маски, облизує змієподібним язиком козир.

Починаємо гру.

Яку за рахунком... соту? Тисячну?

— Шестірка! — кажу.

— Аргггх, — гарчить воно.

Коли прогримів удар — усе оповила темрява. А тоді, пригадую, після пробудження — під ліжком сиділо Воно. Дивилося білими, як сніг, очима.

Наталка відтоді мовчить, не говорить зі мною — весь колір з неї наче обліз. Лиш губи червоні, бо скусала їх до крові.

Мимо купе ходять люди — запорошені, брудні, закривавлені.

Хтось плаче, хтось скавулить, хтось без кінцівок, а хтось повзе.

Я бачила, як Воно йшло до них. Не знаю для чого, але од хрускоту й криків мені зводило зуби.

А серце стукотіло так, ніби оскаженіло.

— Куди вони всі? — питаю.

— Грррх, біш-с-сенц-с-сі, — шипить воно.

— А з Наталею що?

Мовчить.

× × ×

— Увага! Ми прибуваємо до Помежів'я, — зазирає у купе повненький чоловічок без верхньої половини голови.

— Ага, спасибі. Наталю, чуєш? Прибуваємо!

Торсаю подругу. А вона заклякла. Навіть не подивиться до мене.

— Зроби щось! — у відчаї горлаю.

Воно випростовує свої павучі лапки й наближає пащеку до Наталі, вдихає її запах, облизує.

А тоді схиляється до мене.

× × ×

Притискаю сумку до закривавлених грудей. У сумці — малюнки Наталі. Найдорожче.

Вистрибую з темного, як ніч, вагону на розбитий асфальт.

Обертаюся вслід потягу й починаю кричати — кричу, доки не зриваю горло, доки з нього не починає струменіти цівка крові.

Торкаюся обпаленими пальцями діри зліва, в грудях. М'яке вологе м'ясо відкликається тьмавим болем.

Намацую клубок колючого терну — віднині частини мене.

Подарунок білоокого — вічна пам'ятка про угоду, що ми уклали на Помежів'ї.

× × ×

— Привіт! Чому голос такий? Щось задрімалося трохи. Так, що ти кажеш? Наталя? Ні, не знаю. Та, у Німеччину. Коли? Та десь з початком війни. Ні, ні. Нічого не знаю. Ага, не спілкуємося. Добре тоді. Бувай!

Дивлюся на блакитне небо.

Перший день відпустки. Нарешті поза містом, вдалині од його галасу та поспіху...

Аж раптом серце заливається болем.