Сон

Ця історія сталась з моєю мамою

на початку 80-х років

минулого століття.

Я у мами в селі. Босими ногами ступаю на теплу вологу землю. Відкриваю хвірточку та заходжу на подвір’я школи. Газони позаростали бур’яном. Штукатурка зі стін осипається. На вікнах товстий шар пилюки. Павутиння. Скоро 1 вересня, де діти мають вчитися? Сходи всипані квітами, частина з них зібрана в букети та вінки. Перед дверима, на двох табуретках, стоїть труна. Її лаковані боки виблискують на сонці. Я бачу в ній бабусю. Чого вона туди залізла? Допомагаю вилізти з труни. Бабуся хапає мене за шию. Добре, що я надійшла, вона сама б не вибралась. Бабуся міцно мене обіймає, цілує. Я веду її додому. От мама зрадіє, бо ми ж думали, що вона померла. Ступаємо обережно, щоб не послизнутися на мокрій землі. Бабуся міцніше тримається за мою шию, аби не впасти в болото.

Сиджу під кабінетом ендокринолога. Руки тремтять. Вечірнім поїздом я їду в Київ, робити операцію на серці. Той сон. З нього розпочались мої проблеми зі здоров’ям. Мене кидає в жар. Так міцно бабуся мене обіймала та цілувала. Так впевнено вела до своєї хати. Не треба було мені з нею йти. В мене донька маленька. Я хочу жити.

- Що тут? – нервово питається лікарка.

Я мовчки даю їй медичну картку. Вона дивиться на мене з-під лоба і зморшка між бровами стає глибшою. Піджимає свої тонкі губи. Чорне густе волосся з величезним начосом залите лаком. Золоті перстні на товстих пальцях. Лікарка з презирством гортає сторінки, переглядає аналізи та виписки.

- Сідай. Чого стоїш? – наказує.

Ноги мене не тримають. Я падаю на продавлений та брудний стілець. У мене знову напад жару. Я вкриваюся росою. Лікарка обережно пальцями тисне на шию. Мені перекриває дихання.

- Ти нікуди не їдеш. – вона швидко пише в картці.

- Мене чекають… в Києві.

- У тебе ЗОБ. Тримай направлення в лікарню. Готуйся до операції. – цідить вона крізь зуби.

- Але ж серце… - починаю я.

- Ускладнення. Все. Можеш іти. Завтра щоб була в лікарні. – вона дивиться на двері та кричить. – Наступний.

Я сиджу на лавці під поліклінікою. Я розгублена. Ноги ватні, руки трусяться та паморочиться в голові. В руках направлення в лікарню. Сил нема дійти додому за речами. Серце вилітає з грудей. Вчора я зібрала сумку, щоб їхати в Київ, робити операцію на серці. Сьогодні мене направили вирізати ЗОБ. Купа аналізів та обстежень. Консультацій та колегіумів у професорів і доцентів. Багато часу та нервів. І? Два різні діагнози. Що мені робити? Може лікарка права? Бабуся у сні мене ж за шию тримала. Міцно-міцно.

Мене везуть по довгому лікарняному коридору. В кінці, коло операційної, Червоний куточок. Портрет Леніна по центру. Усміхнені жовтенята та піонери на фотографіях коло пам’ятника. Я хочу бачити, як всміхається моя донечка, хочу бути поряд, поки вона росте. На столику букет тюльпанів у банці з водою. Вони нагадують мені про маму. Хочеться посидіти з нею в садочку, коло її хати, під кущем бузку. Я ж знала в тому сні, що бабуся померла. Не треба було з нею йти.

Молода медсестра не може потрапити у вену. Старша свариться на неї. Кричить. Молодша нервує, пробує ще і ще. Нарешті їй вдається. Починає діяти анестезія.

Темрява.

«Ми робимо такі операції щодня» - звучить в голові голос хірурга.

Темрява.

«Я про все домовилась. - каже тітка. – В тебе найкращий хірург-практик.» Посада головного бухгалтера у валютному магазині дала їй багато корисних знайомств. Я вірю, що вона домовилась, але не пам’ятаю, чим закінчився той клятий сон.

Темрява.

«Так, ви наш пацієнт.» - Посміхається лікар в приймальному покої.

Темрява.

- В неї кровотеча! - долинає здалеку голос тітки.

Темрява.

- Розійшлися шви! - знову звучить в голові тітка. – Вона стікає кров’ю! Чергового! Лікаря! Швидше!

Ми йдемо з бабусею вузькою стежкою між високих мальв. Ноги обережно ступають по теплій землі. Гудуть бджоли. Вона відпускає мою шию. Її рука повільно опускається нижче. Ми підходимо до бабусиної хати. Пахне бузиною. Бабуся відкриває хвірточку. Обіймає мене міцно. Гладить по голові. «Дитино, тобі ще не час» - шепоче мені на вухо і зникає. Все зникає. Залишається тільки темрява і я.

- Прокинулась. – шепоче тітка.