Піросмані

Звістка про конкурс застає мене у тумані гір Кахетії. Десь на кордоні Сакартвело і Сайлент-Гіллу, де ми п’ємо з німецькими туристами домашнє «чорне» вино. Німці розповідають про Ангелу Меркель, як важко на їх Батьківщині утилізувати газовий балон з болгарських «Жигулів», як фонили гриби в лісах після Чорнобилю та як їх набухали ромом білоруси.

У номері висить репродукція, з якої мене розглядає Двірник Піросмані. Пахне трояндами з саду власника Давида. Обіцяю Двірнику, що не писатиму, лише почитаю, що люди пишуть.

Ранок зустрічає дощем. Давид радить з’їздити до кількох монастирів. У докірливому погляді читаю, що там мені приведуть екзорциста. Вголос Давид запитує, чи хоч маю хустинку. Киваю, але єдина «хустинка», яку я маю, з черепами.

Туманними гірськими серпантинами їдемо до Сігнагі, де випадково натикаємось на дороговказ «Музей Піросмані». Швиденько проходимо перший поверх і виставку грузинських художників. Працівник музею показує на одній з картин Кавказькі гори, каже, що за ними росія. Відповідаю, що краще б її там не було. Чоловік дивиться ображено й більше до мене не звертається.

Хочеться впасти у крісло й нескінченно роздивлятися «Вінтаж», але до закриття всього пів години. На виході читаю, що люди цінували Піросмані за гарно намальовані вивіски, але не розуміли його художні роботи. Вайме, Ніко, я теж, брате, я теж... Виходимо в останню хвилину, і за нами гучно зачиняють двері.

Наступного дня їдемо в Мірзаані, повз гірські села, які навіюють думки про Карпати та Параджанова. З’їжджаємо на бездоріжжя і трусимось крізь зелений тунель, нещадно дряпаючи орендований позашляховик. У салон падають пелюстки червоних троянд. Розповідаю про конкурс Бабая, і мені радять обов’язково щось написати.

В музеї Піросмані на пункті охорони висить жовто-блакитний прапор. Українською дякую за підтримку. Зі скляної будки виходить охоронець, тисне мені руку. Повідомляє, що це його власна наліпка, він з дому приніс. Показує намальовану від руки карту Сакартвело з втраченими територіями, розповідає про Сталіна. Охоронець файно матюкається українською, і рідна лайка в горах Кахетії звучить солодше за геві-метал.

Роздивляємось будинок Піросмані, уявляємо, як він збирав трави для саморобних фарб, блукаємо по території, де й знаходимо стару виноробню. З-під землі чується щось мовою Руставелі, можу розрізнити лише «Бабай». Впевнена, що закопані квеврі наповнені не вином, а трояндами.

Повертаємось вже в сутінках під акомпанемент дивних звуків, ніби щось колюче дряпає автівку. Мені пояснюють, що, мабуть, багато всякого лайна набилось. Погоджуюся.

У Давида на нас вже чекає накритий стіл. Всі трохи нервують, бо десь у Туреччині вибирають Ердогана. Давид розповідає про Саакашвілі, показує відео у тік-тоці, де українці їдять Леніна.

Я зізнаюсь, що якогось дідька пробую писати прозу. Давид запитує, чи хоч подобається. Ні, відповідаю, бо коли запитують, що курив автор, це зайвий раз нагадує, як важко знайти гарну сативу. Додаю, що мрію зібрати тих кількох читачів, які мене розуміють, у гостьовому домі в Кахетії. Давид уточнює, чи це буде літературне читання. Ара, відповідаю, це буде найкраща п’янка в моєму житті.

Показую Давиду свіжі глибокі подряпини від колючок на руках, які з’явилися вночі. Давид зітхає й веде мене нічними вулицями до дерев’яних воріт. Повз закинутий аквапарк проходимо на колишню територію російської воєнної бази.

Йдемо пустими коридорами казарми, де й досі вчувається моторошний стукіт гусарських чобіт. На другому поверсі помічаю, що Давид зник. Але чиї тоді кроки лунають у темряві?

Я зазираю до занедбаних недоремонтованих номерів, оглядаю високі барикади матраців українського виробництва, йду по доріжці з червоних пелюсток — і нарешті зустрічаю Двірника. За легендою Піросмані подарував коханій мільйон троянд. Лише зараз розумію, що то було таїнство.

Уніформа Двірника тріскає трухлявим саваном, вибухаючи десятками шипованих мацаків отруйної лози. Ми всі прокляті — і Піросмані, і я, можливо, і ти. Колюча лоза проростає крізь мене й шепоче: «Пппп-шшшшш». І я пишу кров’ю на стінах, як заповідав Гемінгвей. Моя кров — чорне вино без цукру.

Дорогий Бабаю,

Я на закинутій воєнній базі в Кахетії. Будь ласка, прийди й забери!