Нестабільний Котопес
– Татку, татусю, сюди!
Восьмирічний Юрко зібрався було перебігти дорогу на червоне, але батько вчасно смикнув його. Машина лише оглушила обох клаксоном.
– Юрію Сергійовичу, я розумію, що в цей день я маю виконати будь-яку вашу примху, та все ж дивіться в обидва боки, добре? Чому тебе тільки мама вчить...
Юрко трохи зашарівся.
– Вибач, – промимрив малий собі під носа.
Батько придивився до яскравої вивіски на іншому боці вулиці. До цього він впритул не помічав той яскравий напис «Mr. SMILE’s FOOD». Це було дивно, особливо тут – згасаючий заводський район не був щедрим на барви. По сусідству з фаст-фудом розміщувались хрущоби з замурованими під’їздами з однієї сторони і загорожа, з-за якої виглядали будівельні риштування – з іншої. Та головне, що виглядало дешево.
Сергій не збирався витрачати на дитину геть усе, що дала йому колишня. Посидять в цій задрипаній забігайлівці, та й годі. А решту він залишить на вечірнє побачення з однією ціпонькою... Та коли вони зайшли всередину, зачепивши дзвінок над дверима, то Сергій знов здивувався, бо майже все було забито. За столами плямкали дорослі неохайні черевані в оверсайз-футболках, хоча заклад явно був орієнтований на дітлахів. У кутку з автомата без кінця грала якась «мила» мелодія, під яку уривчасто витанцьовував аніматронний бегемот у фартуху м’ясника.
– Вітаю! – крикнув їм молодик в червоній уніформі під колір вивіски, що вишкірився на всі тридцять два. На грудях у нього було написано «Завжди Посміхаюсь». – Що бажаєте?
Сергій замовив їм обом крильця. Вони були не надто солоними або солодкими, вони були... як треба. І кола чудово тамувала спрагу, але її хотілося ще і ще. От тільки його син чомусь був мовчазним і якимсь змарнілим. Напевно, скоро спати. Жаль, бо потім мати його забере на цілий місяць. А це значить – ніяких халявних грошенят.
***
Сергій замовив два номери 7, п'ять великих номерів 23, сім номерів 4 з додатковим м'ясом, гору нагетсів (вибачте, номер 66), а також велику і середню колу. Зараз він міг з ким завгодно побитися об заклад, що сенс жити у тому, щоб їсти.
Та дещо промайнуло в його свідомості. Він кинувся до внутрішньої кишені, і дійсно – гаманець пропав!
А от містер Широка Посмішка був тут як тут, наче відчув відсутність грошей:
– Вже бажаєте розплатитись?
Сергій покачав головою.
– Не страшно, ви можете їсти, скільки заманеться. Питання оплати буде вирішено насамкінець. У нас така політика.
***
– Татку, татку, пішли звідси!
Син смикав Сергія за плече, але той відмахнувся.
– Мама буде сваритись!
З цими словами Сергій трохи очуняв, але коли він спробував встати, якась неймовірна тяжкість навалилася йому між лопатками, аж забрало духу. Ще й щелепи занили, напевно, занадто активно поглинав ті бургери. Наче він не їв, а відтарабанив зміну на заводі. Що на нього найшло, нащо він так обжерся? Сергій важко обперся об маленький стіл, з рота побігла тонка цівка густої слини.
Містер Посмішка був поряд.
– Вам допомогти?
– Так... Повторіть, будь ласка, номер 23. – І заплющив очі.
***
Зал занурився у напівтемряву. Сергія обступили черевані, вони прицьмокували, поїдаючи якісь дуже довгі ланцюжки сосисок у гірчичному соусі.
– Мммм, я це люблю, – кинув один з череванів і вишкірився.
– Так смачно, що пальчики оближеш, – підтвердив інший.
– Потрібно більше свіженького м’яса. Щоб смоктати з цукрових кісточок мізкову рідину...
Сергій почав обмацувати стіл, щоб дати щось ненажерам, йому було тяжко дихнути. Все було липким від кетчупу, але посеред столу стояв відкритий боул з м’ясом. Він встромив палець у ручку і протягнув...
Та це був не боул. Палець Сергія стирчав у очній впадині, звідти сочився білий слиз. Нижньої щелепи у відтятої голівки вже не було, а язик звисав, безглуздо смикаючись. Один з череванів спритно схопив його зубами і відкусив, смакуючи.
– Дякую! Містер Посмішка перевершив себе!
Сергій побачив, як поблискують зуби у темного силуета на касі.
– Що... Що ви зробили з моїм сином?..
– Це що ви зробили... будемо вважати, що половину чека оплачено. Але іншу половину доведеться відпрацювати.
На спину почало давити так, що Сергій згорбився, а потім присів на карачки. Обернувшись, він побачив аніматронного бегемота, який давив його ногою.
– Ходімо, покажу вам нашу кухню.
Двері усередині залу розчинилися, і звідти полилося сліпуче світло. Сергія вели рядами нагострених інструментів, аж доки він не побачив клітку.
